Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Серия: Сестри Річинські #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)». Краткое содержание книги:
На плиті зашипіло. Жінка метнулася до відра з водою, що стояло на ослінчику зараз же біля дверей.
Бронкові видалося, що господиня дому чимось схожа на Юрка Зарічного: вузьке обличчя, тонкий, продовгастий ніс, кошлаті темні брови і довга шия та ноги.
Несучи кварту з водою, вона, мабуть, хотіла обминути гостя, щоб не хлюпнути на нього, і круто повернулася до плити, але притому так із-за плеча зиркнула на Бронка, що він відчув її погляд у хребті, наче укол шпилькою.
«Тьфу, на пса уроки!»
— А мо', ви повечеряли б з нами? — досить байдуже чи то запросив, чи то поспитав господар. — Моя газдиня запізнилася сьогодні… при неділі.
— Дякую, дякую… Можу, — відразу заявив Бронко свою готовність взяти участь у трапезі.
Був голодний, як приблудне щеня. А крім того, — не хотілося йому тепер аналізувати, звідки це пішло, — хотів продовжити своє перебування поблизу господині дому.
Господар (мабуть, це належало до його почесних функцій) взявся ниткою, прикріпленою до ручки кружка, краяти мамалигу на пластинки.
У великій полив'яній мисці парував борщ.
(«У Загайчиків теж був борщ на обід. Тут, мабуть, всі варять в неділю борщ, щоб мати спокій на цілий день»).
— Налий панові в тарілку та подай залізну ложку. В нас, мо', вам казали в селі, ночують різні пани, то ми вже стараємося, аби було, як вони люблять…
Не хотів їсти окремо. Дурість зайшла на нього. Хотілося йому мати її поближче й подовше навпроти себе.
— Не треба мені окремої миски. Дайте лише ложку. Ні, слухайте, не треба, — доторкнувся її руки, і знову гостре до болю відчуття черкнуло йому по нервах.
Коли взялись їсти, якось само собою виходило, що їх ложки одночасно ритмічно набирали з миски. За кожним разом, коли ложки підводились на висоту рота, їх очі зустрічалися. Було в цьому якесь приховане, злодійське порозуміння, яке відчували вони обоє. Не знали ще одне одного, а вже порозумілись між собою.
Коли кінчався борщ, його і її ложки заплутались у вузькому дні миски і вдарились одна об одну. По дурній асоціації Бронкові вдарила в голову кров.
«Що за дідько? Дотепер дерево було поганим провідником тепла».
Скінчили вечеряти. Господиня квапливо стала готувати свині їсти.
Бронко заздалегідь був певний, що цебрик з хати винесе господар. Мало того:
— А ти як виллєш свині, то почекай, аби вона з'їла. Бо інакше вифолькає рийкою з корита. Там коло корита лежить прутик. Бий, як зачне рийкою розкидати. А потім заглянь у стайню до корови. Вчора ввечері встримила ногу між ланци і була б задусилася, якби я не надійшла.
Господареві забаглося ще цигарку викурити в хаті, очевидно, щоб не йти з вогнем до стайні.
Бронко від нетерпіння не міг спокійно всидіти.
Йому стало здаватись, що коли за тим безшиїм великаном замкнуться двері, то тут станеться щось неповторне, одноразове в житті.
Чого сподівався від тієї жінки?
Чого прагнув би, коли б мав на це право? Нічого не знав. Взявся його блуд, як кажуть у народі, і вже не міг відповідати за себе.
Відчував наростаюче нездорове піднесення, яке начебто передавалося йому від неї. Заливала його повінь, а він не опирався і не волав рятунку, бо знав, що однаково доведеться йому згинути в каламутних хвилях води.
Бачив колись такий сон у дитинстві.
Господиня взяла лампу з стола. Заграла тінь на стелі.
— Тепер я вам покажу, де будете спати.
Пішов за нею через досить просторі сіни. Побоювався, щоб не спіткнулася з лампою. У великій хаті заносило кожухами і засушеними зелами.
Господиня поставила лампу на стіл. Від вікон заслонила світло бербеничкою[119] наповненою сушнею.
Бронка неприємно вразило розстелене ліжко. Бридився спати після когось у непровітреній постелі.
Звільнивши руки, молодиця, за манерою сільських жінок, підперла рукою підборіддя і на крок підійшла до Бронка. Бачив, як неспокійно у неї на шиї грає жилка.
— Ви мене тємуєте?[120] — спитала покірно.
Бронко натужив усю свою пам'ять, але, на жаль, це симпатичне лице не будило в ньому жодного спогаду. Ручився б словом честі, що бачив її вперше в житті.
Жінка сміялася до нього очима і чекала відповіді. Вся її постава говорила: «Придивись краще. Пригадай собі. Ти ж знаєш мене. Згадай».
Був безсилий супроти абсолютно білого полотнища своєї пам'яті. Ніколи її не бачив. Це, либонь, вона переплутала його з кимось іншим, але, щоб не образити її жіночності, сказав виминаюче:
— Ви тільки допоможіть мені згадати, де ми познайомились з вами…
119
Бочечкою на молоко або сир.
120
Пам'ятаєте.