Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]

Рукописи пролежали у шухляді близько десяти років, і автор ставився до них дещо легковажно. Уже в 1935/36 роках він надрукував деякі з них у періодиці, а коли Тадеуш Бреза, перечитавши їх, похвалив у листі, Шульц відповів 11 травня 1936 року: «Фрагментики мої, які ти колись читав, — вони написані від руки, — я тепер надрукував як такі собі «параліпомени». Твої похвали необґрунтовані. То радше слабкі речі». «Параліпомени» — в тому контексті це слово означає твори, які не увійшли до Цинамонових крамниць, «фрагментики», — як він сам їх окреслив, — письменник вважав маргінальними, менш істотними.

Та критична самооцінка, породжена високими авторськими вимогами, а також упертим невдоволенням давними творчими реалізаціями, — була несправедливою й безпідставною, позаяк стосувалася серед іншого таких чудових текстів, як архішульцівська Друга осінь.

Теза цього «трактату», викладена автором з усією міфологічною майстерністю, постулює й проголошує, що явище другої осені, вторинної «псевдоосені», яка представляє епілог третьої пори «дрожем таємничої інфекції», призахіднім Шульцівським «гіперкольором» і «гіперароматом», — є наслідком еманації та напору колекції образів старих майстрів, давніх, скупчених, наглухо замкнених творів, які ніхто не оглядає і які, ув'язнені в герметичному колі «приреченої на себе досконалості», випромінюють на небо «хворобливий міраж», гарячку вмираючої краси і «пересолоджують наш клімат». То одна з найбільш гротескних версій алхімічних перемін, які зазвичай рядять Шульцівським світом, де — іншим разом — під егідою весни альбом поштових марок проголошує та програмує вроду дійсності, а ефемерна «псевдофлора» кільчиться, сходить, розгалужується й цвіте всередині порожніх будинків, у забутих покоях, де цілі покоління нагромадили гумус мрій, спогадів і безплідної нудьги, даючи поживу нетривалій вегетації…