Сутінки

— Що це таке? — запитала я, коли він відчинив двері.

— Додаткові ремені бездоріжника.

— О.

Я намагалася виявити, куди вставляти яку пряжку, виходило не дуже. Він зітхнув і потягнувся, щоб допомогти мені. На щастя, дощ періщив як із відра, Чарлі на ґанку здавався розмитою фігурою. Значить, він не бачив, як Едвардові пальці повільно блукали по моїй шиї, погладжували ключиці. Я залишила марні спроби допомогти йому і зосередилася на нормалізації власного дихання.

Едвард повернув ключ, джип із ревом прокинувся до життя. Ми помчали.

— У тебе дуже… м-м-м… великий джип.

— Це Емметів. Я подумав, ти не захочеш бігти всю дорогу.

— Де ви тримаєте цього монстра?

— Переробили одну з прибудов під гараж.

— Ти не хочеш пристебнутися? Едвард недовірливо зиркнув на мене. Тут до мене нарешті дійшло.

— Бігти всю дорогу? Тобто ми все одно бігтимемо якусь частину? — мій голос мимоволі підвищився.

Він вишкірився.

— Ти не бігтимеш.

— Мене знудить.

— Заплющиш очі — й усе буде добре.

Я прикусила язика, воюючи з панікою.

Едвард нахилився, щоб поцілувати мене у маківку, потім застогнав. Я збентежено поглянула на нього.

— Ти так чудово пахнеш під дощем, — пояснив він.

— Чудово в хорошому чи в поганому розумінні? — сторожко поцікавилась я.

Він зітхнув.

— І так, і так.

Не знаю, як він орієнтувався у пітьмі й суцільній стіні дощу, та якимось чином він знайшов відгалуження дороги, що більше нагадувало гірську стежку. Тривалий час розмовляти було неможливо, я без кінця стрибала вгору-вниз, як відбійний молоток. Едвард, схоже, насолоджувався поїздкою, широка усмішка не сходила з вуст.

Ми дісталися кінця дороги, дерева зеленими стінами оточили джип із трьох боків. Дощ перейшов у мжичку, що зменшувалася з кожною секундою, у просвіті між хмарами проглядало небо.

— Вибач, Белло, далі доведеться йти пішки.

— Знаєш що? Я краще почекаю тут.

— Де поділася твоя мужність? Сьогодні вранці ти була надзвичайною.

— Я ще не забула минулого разу. (Невже це було тільки вчора?)

За мить Едвард опинився біля моїх дверей і почав мене відстібати.

— Я сама впораюся, ти йди вперед, — запротестувала я.

— М-м-м… — замислився він, хутко звільнивши мене. — Здається, доведеться вплинути на твою пам’ять.

Перш ніж я встигла якось відреагувати, він витягнув мене з джипа і поставив на землю. Вряди-годи пролітала поодинока крапля дощу, Аліса мала рацію.

— Вплинути на мою пам’ять? — нервово перепитала я.

— Щось таке, — він уважно, напружено спостерігав за мною, та в глибині очей стрибали жартівливі бісики. Поклав руки на джип обабіч моєї голови і нахилився вперед, змушуючи мене втиснутися назад у двері. Нахилився ближче, його обличчя опинилося за кілька сантиметрів від мого. Тікати було нікуди.