Червоногрудка

— Зеннхайм, — пошепки повторила Сіґне Юль. — Там був Даніель.

— Так, я знаю, що ви були заручені з Даніелем Гюдесоном. Мені розповів про це Сіндре Фьоуке.

— Хто це такий?

— Колишній легіонер, а потім — учасник Опору, знайомий вашого чоловіка. Саме Фьоуке порадив мені поговорити про Гюдбранна Юхансена з вами. Сам Фьоуке дезертирував і не знає, що сталося з Гюдбранном після цього. Але інший легіонер, Едвард Мускен, розповів мені про те, що в їхній окоп влучила граната. Мускен не знає, що було далі, але якщо Юхансен вижив, розумно передбачити, що його відвезли до лазарету.

Сіґне Юль цмокнула губами, до неї перевалюючись підійшов Бурре, і господиня провела рукою по його густій шорсткій шерсті.

— Так, я пам’ятаю Гюдбранна Юхансена, — сказала вона. — Даніель про нього писав і в листах із Зеннхайма, і в записках з лазарету. Вони були дуже різними. Думаю, Гюдбранн Юхансен став чимось на взір молодшого брата для Даніеля. — Вона всміхнулася. — Для Даніеля всі довкола ставали «молодшими братами».

— Вам відомо, що сталося з Гюдбранном?

— Як ви й сказали, його відвезли до нас у лазарет. Це було саме перед тим, як їхня ділянка фронту перейшла до рук росіян. Відступ йшов повним ходом. До нас на фронт не могли привозити медикаменти — всіма дорогами машини суцільним потоком рухалися на захід. Юхансен був тяжко поранений, у тому числі було осколкове поранення в стегно, прямо над коліном. У нього почалася гангрена стопи, і ми побоювалися, що її доведеться ампутувати. Тож ми не стали далі чекати підвезення медикаментів, а відправили його з основним потоком на захід.

Останнє, що мені запам’яталося, — як його везуть у вантажівці і його заросле щетиною обличчя виглядає з-під ковдри. Вантажівка буксувала по весняній багнюці і лише за годину доїхала до найближчого повороту і зникла з очей.

Бурре поклав голову господині на коліна і дивився на неї сумними очима.

— І більше ви його не бачили і нічого про нього не чули?

Сіґне Юль повільно піднесла фарфорову чашку до губ, надпила трохи і знову поставила чашку на стіл. Її рука тремтіла — ледь помітно.

— Через кілька місяців я отримала від нього листівку, — відповіла вона. — Він писав, що у нього залишилися деякі речі Даніеля, у тому числі російська формена шапка, — щось подібне до трофея. Дивно трішки — але на війні таке не рідкість.

— Ця листівка, вона у вас…

Сіґне Юль похитала головою.

— Ви пам’ятаєте зворотну адресу?

— Ні. Пам’ятаю лише, що, прочитавши її, я подумала про щось зелене й сільське і вирішила, що в Гюдбранна все добре.

Харрі підвівся.

— А як цей Фьоуке про мене дізнався? — запитала Сіґне Юль.

— Ну-у… — Харрі навіть не знав, як про це розповісти, але господиня випередила його.

— Всі легіонери чули про мене. — Вона посміхнулась, але її очі були сумні. — Про жінку, яка запродала душу дияволові, аби їй скостили строк. Адже вони так думають?