![Життєпис Білого Ворона [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Життєпис Білого Ворона [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #2
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Життєпис Білого Ворона [uk]». Краткое содержание книги:
«Життєпис Білого Ворона» оповідає про юнака на ім’я Білозір, який вважав, що має рідних, батька, власну оселю. А виявилося, що він круглий сирота, нащадок ворожого цій землі народу, а ті, що прихистили його, навіть не є людьми. Та, помандрувавши по світу, Білозір знову повертається в родину дивних, яка виростила його. Колишній наївний хлопець став дорослим шукачем пригод на прізвисько Білий Ворон, часом безжальним, часом жорстоким. Та в його серці непохитною зосталася вірність названому батькові, котрий виявився ватажком повстанців, і землі, яка дала можливість Ворону звити гніздо…
— Він мені не заважає, - озвався Сокіл з протяглою данадільською вимовою, — ви… ви — ельберієць, шановний?…
— Взагалі-то мене звати Еттін Келлі, - сказав я, — і за паперами я шоррогець…
— Але насправді ви напевне родом з Півдня, — м’яко вимовив бойовик, — бо жоден чужинець не вчитиме своє дитя мові невільного народу…
— Терночку, — сказав я, — ходи-но до Найсіня…
Малий неохоче подався геть.
— Чудова дитина, — знову озвався Сокіл, — а скажіть-но, пане Еттіне… Я пригадав вас…на балі. Ви стояли біля дверей, і аж відхилились, пропускаючи мене… Але звідки вам відомо, що мене звати Соколом?
— Ну, — сказав я, — якщо не Кречет, то тоді Сокіл… На хвилину мені здалося, що я бачу твого брата.
— О, — вимовив Сокіл, — я боявся цього… Він нині капітан Моанського Окремого полку Чоррін Ідрен… Це диво, що ми з ним не наштовхнулися одне на одного… Але звідки?… Що з вами?
Я очманіло дивися на хлопця.
— Стривай, як так може бути? Адже він же уже дванадцять років як небіжчик!
— Мого брата, — сказав юнак, — дійсно було важко поранено під час… Під час квітанської війни. Але він живий і здоровий… Дехто може сказати — на жаль…
— Чорнобожа сила! — пробурмотів я, — і чого я тоді полінувався перезарядити пістоля?
Сказав і трохи язика не прикусив. Сокіл аж вп’явся в мене поглядом.
— Брат оповідав матері, - сказав стиха, — що стріляв у нього його ж вістовий. І що цей вістовий, напевне заслана «тінь», крикнув, що мстить за смерть Чорного Воїна…
— За Чорного Воїна, — сказав я так, що у Сокола вуста затремтіли, — за дивного князя Ведангу…
Сокіл раптом простягнув руку і стис мені зап’ясток… Пальці його почали вибивати у мене на руці якийсь незрозумілий ритм.
— Ні, - сказав я, — я — не «тінь»… І не знаю ваших знаків.
— Але тоді ж як, — розгублено озвався Сокіл і прибрав руку, — я зовсім нічого не розумію.
— Я жив у Чорногорі, - мовив я, — бував у Ігворрі… Я знаю твою матір, пані Дивину… І тебе пам’ятаю ще хлопчиськом. І малу Півонію, якою опікувалася твоя мати… До речі, з ними все гаразд?
— Та все, — мовив юнак, — вони повернулися до Боговлади… Коли мого брата перевели до Моани, і він, нарешті, перестав мене… виховувати. Ви говорите, що знали нас? Але я… Я вас не знаю…
— Ну, — сказав я, — я і сам би себе не пізнав… Пам’ятаєш, ми ще разом з Ведангами влаштували втечу панночки Конвалії?
Очі Сокола спалахнули… Він згадав…
— Білозір Лелег! — вигукнув він, — пане Ольжичу, чого ж ви одразу не сказали, хто ви? Звісно, я це пам’ятаю! Півонія і досі згадує… Але ж де ви зникли? І як ви могли бути вістовим у мого брата, якщо не були «тінню»? Кречет аж піниться з люті, коли згадує про вас! Тільки він вас називав Ешіор Зотін… Майже, як ігворрського панотця… Він ще говорив мамі, що ви допомогли втекти приреченим до палі повстанцям! В тому числі — одному дивному… А як ви опинилися в Лояні?
— Довго розповідати, — зітхнув я, — та не вважай мене за героя, Соколе… Вістовим у твого брата я опинився просто — посварився з батьком і пішов служити в чорри…
- І пан Ольг вас…відпустив? — видихнув ошелешено Сокіл, — та бути не може!
— А тоді я надивився сього-того, — продовжив я, — і вирішив дезертирувати… Тут і потрапив мені під гарячу руку мій командир, котрий… Та ти і сам знаєш, що він коїв у Квітані…
— Так, — прошепотів Сокіл, — знаю…
— Оце й усе, хлопче… Ніяка я не «тінь» Дванадцятий рік волочуся по світі і несу свою ганьбу… Додому повернутись не наважуюсь… Де дім у ворона? Нема його…
Сокіл мовчав довго. Тоді заговорив врешті:
— Пане Білозіре… Моя ганьба не менша від вашої. Ваша ганьба — юнацька дурість, а моя — незмивне тавро… Адже я рідний брат недолюдка, який вагітним жінкам животи розпорював… Дітей катував… Та ще цим і пишався! Він матері нашій розповідав, як — то вони примучували дикунів квітанських! Аж поки мати не зомліла… Він — виродок! Погань! Але ж він не народився чоррою! Я його дитям пам’ятаю… Як я руку собі обпік, ще зовсім хлоп’ям бувши, а він мені на пальці дув і плакав разом зі мною… Тоді він мене любив… Як я на нього чекав, коли його забрали до тієї школи… Я не вірив, що його зламають… А тепер… Нема мого брата… Є лише нелюдь з його обличчям! Ви бачили рубці у мене на плечах? Це він мене…ременем… Трохи не до смерти… Руки спереду зв’язав, як смертнику — і до стовпа… У нашому дворі… Я не від болю кричав — від розпуки душевної… Пробачте… Вам ні до чого це знати… Я був тихим книжником… А став…