Вода, павутина

Коли все втихомирилося, коли все згладилося в якийсь інший спосіб, я залишився сам. Я не міг більше витримувати себе серед людей, які мене оточували. І насправді я з нетерпінням чекав, коли переберуся на вулицю Водникову і повернуся до світу, якого мій батько ніколи не покидав. Я пішов, щоб ритися у рештках його речей, а, щиро кажучи, рився, аби знайти себе такого, яким я себе колись сприймав. Яким себе відчував. Особливим.

Коли я не рився у старих речах, я розглядав книги і картини на стінах. Тобто дві картини. Одну пастораль, за якою я уважно спостерігав за своїм дорослішанням: хлопчиком мене цікавили пташки, які літали над дівочими головами, кілька років потому мене цікавило, що там за далекими затуманеними горами, а підлітком задивлявся на венерині горбки дівчат і відкрив перше сексуальне збудження, причому значно інтенсивніше, ніж те, яке спричиняли порнографічні світлини, що кружляли класом. З другої картини я буквально не зводив очей. Ішлося насправді про одну дивну історію — не впевнений, що вона не належить до категорії сімейних легенд, які має кожна родина, — а розповідала вона про якогось давнього проїжджого гостя, білогвардійця, офіцера переможеної російської царської армії, який у пошуках щасливішої країни, в якій осяде, короткий час насолоджувався гостинністю у квартирі, котра тоді, в середині тридцятих, належала моєму дідові. На знак вдячності за гостинність цей проїжджий гість залишив картину, яку сам намалював (олія на полотні), свою роботу, ілюстрацію драматичної кораблетрощі — надходження страшного валу і людей, які на відірваному хресті щогли чекають, що їх той вал знесе. З дитинства я пам'ятав, що один із намальованих чоловіків тримає в руці хустинку, ганчірку, щось схоже на це, але якусь дуже бліду хустинку, яка мене дуже дратувала, бо ще дитиною я відчував, тобто знав, що тією блідою хустинкою у бурхливому морі чоловік нікого не докличеться. Мені здається, що про це знав також той, хто махав. Зараз, дорослою людиною, я знову, через стільки років, стоячи перед тією ж картиною, відчув дискомфорт від тої безсенсовної блідої хусточки. Хто її побачить, нещасний чоловіче? Звичайно, що, доки я рився в речах, я розгортав кожну книгу, може, підсвідомо шукаючи якогось листа, може, якусь коштовність, не знаю. Так я мимохіть розгорнув один альбом, в якому, навгад гортаючи сторінки, натрапив на оригінал, за яким наш давній гість намалював свою картину. Творець оригіналу, якийсь Айвазовський, назвав картину «Дев'ятий вал». Я не особливо розуміюся на малярстві, й ім'я автора, зізнаюся, ні про що мені не говорить, але картина мене заворожила. Все, неймовірно все добре намалював чи перемалював наш давній зниклий гість. Але щось його роботу відрізняло від звичайної копії. Неймовірна дрібничка. Те, що мені в дитинстві на картині на стіні було відразливим і примушувало нервувати — це була та бліда ганчірка, якою марно махав той чоловік. А на картині олійними фарбами Айвазовського у тому альбомі помітно з першої секунди, відразу впадає у вічі, що на ній домінує яскрава, тріпотлива червона хустинка в руці чоловіка. Він, імовірно, й сам здогадується, що махання даремне, у відчаї, але наполегливо махає, хоча неминуче наближається той останній дев'ятий вал, який знесе все. Але він сподівається. Махає червоною хустиною. Покладає на неї всю надію. Я не знаю, чи той гість, який у дідовій квартирі ненадовго знайшов прихисток, скопіював ту картину з альбому, чи писав її із пам'яті. Байдуже. Навіть якби її малював із пам'яті, йому мусив у пам'ять врізатися саме червоний колір тієї тканини. І на репродукції в альбомі видно, наскільки він домінує. І йому мусила залишитися у свідомості саме та червона хустинка, незважаючи на те, коли і де він її бачив. Навіть якби біля себе не мав альбому чи якоїсь іншої подертої копії, з календаря, мусив би пам'ятати ту червону хустину. Її колір. Мусив пам'ятати. Але відмовився його нанести. Може, малював себе і своїх братів по нещастю, розбите і знищене військо білогвардійців, цілий світ, цивілізацію, яка зникла, може, настільки втратив надію, що навіть не міг ідентифікувати себе з тим зображеним чоловіком, який відчайдушно намагався дочекати кінця із піднятою хустиною, а може, просто не хотів відмовитися ні на йоту, за жодну ціну від своїх принципів? Навіть символічно. Навіть з тією нещасною піднятою червоною хустиною. Просто не хотів здатися перед ідеєю червоного. От той чоловік не був масою, от йому, можливо, багато чого загрожувало, починаючи від звичних висміювань перехожих критиків, які б його звинувачували в тому, що він недобре відтворив картину, закінчуючи серйозними підозрами щодо його дальтонізму. Але не здався. Не дозволив червоним остаточно його перемогти. А я, вічний скептик, підозріливець, вивищений над натовпом, я злигався з масою. А коли це зробиш одного разу, забудь про слова «ніколи більше». Облишмо зараз, якого кольору була та маса і чи та маса завтра змінить колір ганчірки, якою махає. Я з нею злигався, і немає жодних гарантій, що цього більше не зроблю.