Син

Призахідне сонце світило нам у спину, коли ми без зайвого шуму пробиралися крізь чагарники. Доїхавши майже до самісінького селища, ми пустили коней галопом і перетнули невеличку ділянку просто неба з гучним бойовим кличем, — наче святкували якусь вельми визначну подію. Деякі з мексиканців, одягнених у все біле, умить поховалися в заростях чапаралю з вигуками Лос барбарос!, а хтось із них вистрелив із рушниці, сховавшись у вузькому проході між двома будиночками; з одного вікна показався мушкет. Я прицілився трохи лівіше ствола того мушкета й вистрелив, але мій кінь біг надто швидко, тож влучити в ціль мені не вдалося. Тоді я замість рушниці взяв лука — саме коли ми виїхали на широку головну вулицю з біленькими глинобитними будиночками. Я подумав про те, скільки ж тут живе людей, а тоді побачив дим від пострілів. Але тріску від них я не почув — ці звуки заглушив бойовий клич команчів. І я подумав, що жодна куля не влучить у мене, тож боятися нічого. Час наче сповільнив свій біг, і я бачив усе довкола дуже чітко. Бачив кожен камінчик і грудочку землі; стріли, що градом сипалися на людей, які видерлися на дахи чи сховалися за стінами; хлопчика з рушницею в руках, у якого з голови злетів капелюх. Він хотів знову надіти капелюха, та ось у нього влучила стріла, потім — іще одна. Йому ще вдалося добратися проходу між двома будинками.

Ось ми вже дісталися іншого краю селища. Вулиця тут, власне, була тільки одна, тож я розвернувся й помчав назад. Раптом якийсь дідок вийшов на дорогу й вистрелив у мене з пістолета. Куля просвистіла дуже близько, та не влучила. Я не встиг навіть прицілитися лука — мій кінь сам помчав просто на старигана, судячи з того звуку, що я почув, устати на ноги йому вже не судилося. Потім я, проїжджаючи повз довгу глинобитну стіну, побачив шматочки штукатурки, що розліталися на всі боки. І зрозумів, що це мексиканці стріляють у мене. Але через деякий час я збагнув, що неушкодженим доскакав до кінця вулиці.