Чвара королів

— Шагга радше з’їсть панянку і одружиться з гускою, — зазначив Брон. — Хоча та Лолиса, правду кажучи, товща за нього.

— Еге ж, — погодився Тиріон, проходячи в тіні накривного переходу між двома баштами. — Хто ще хоче мене бачити?

Сердюк зігнав посмішку з лиця.

— Браавоський лихвар з усілякими чудернацькими паперами. Проситься до короля у справі про виплату якихось грошових позик.

— Пхе, наче Джофрі вміє рахувати далі двадцяти! Жени лихваря до Мізинця, хай той думає, як його здихатися. Далі?

— Якийсь панок з Тризуба. Каже, що люди твого батька спалили йому садибу, згвалтували дружину і вбили усіх селян.

— Здається, вони називають такі речі словом «війна». — На Тиріона повіяли пахощі від роботи Грегора Клегана, Аморі Лорха чи ще одного батькового посіпаки, кохорського найманця. — Чого ж він хоче від Джофрі?

— Нових селян, — відповів Брон. — Подолав такий шлях, щоб заспівати про свою вірність престолові та випрохати собі відшкодування збитків.

— Знайду для нього час назавтра. — Чи дійсно вірний престолові, а чи просто доведений до відчаю, річковий пан міг стати у пригоді. — Хай йому нададуть зручні покої та гарячу вечерю. І надішли йому в подарунок пару нових добрих чобіт від короля Джофрі.

«Престолові не завадить зайвий раз показати свою щедрість.»

Брон коротко кивнув.

— Ще припхалося ціле збіговисько хлібопіків, різників та зеленярів. Благають вислухати.

— Я їм вже казав минулого разу: для них в престолу нічого нема.

До Король-Берега втікав лише тонюсінький струмочок обозів з харчами, більша частина яких призначалася замкові та залозі. На всяку садовину, городину, корінці та борошно ціни злетіли до неба. Тиріонові не хотілося й думати, яке м’ясо зараз кидали до казанів у харчівнях Блошиного Подолу. В кращому разі то була риба. Зрештою, річка та море поки що лишалися вільними… принаймні, доки не нагодився князь Станіс.

— Вони благають про захист. Минулого вечора одного хлібопіка засмажили у його власній печі. Натовп кричав, що він дере скажені гроші за хліб.

— Дійсно скажені?

— Тепер вже не розбереш. І його годі питати.

— Засмаженого, часом, не з’їли?

— Начебто ні. Я не чув.

— Наступного з’їдять, — похмуро буркнув Тиріон. — Я їм дав такий захист, який міг. Золотокирейники…

— Кажуть, серед натовпу були й золотокирейники, — перебив Брон. — Прибулі вимагають, щоб їх пустили до самого короля.

— Дурноголові. — Тиріон випровадив геть минулих прохачів із вибаченнями; його небіж розігнав би їх батогами та списами. Тиріона й самого спокушала така думка… але ні, не можна. Рано чи пізно під стіни Король-Берега підійде котрийсь із ворогів. Останнє, що йому треба всередині міських мурів — це готові зрадники з палкою жагою помсти. — Скажи їм, що король Джофрі поділяє їхні турботи і зробить все, що в його владі.

— Вони хочуть хліба, а не обіцянок.