Слідами вигнанця
- Автор: Угаров Григор
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Иван Иванович Билык
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Слідами вигнанця». Краткое содержание книги:
Ув'язненого болгарського революціонера Балканова турецькі власті продають шукачам діамантів у Африку. Син Балканова Павел вирушає на розшуки батька. Повість знайомить нас з історією і культурою Африки, її природою, населенням. Книжка цікава за фабулою, пізнавальна й виховна.
Поки пряжилась яєшня, молодий мисливець розповів про одне полювання на страусів. Капоко пішов у савану з Кабангою. Страуси, виявляється, люблять сіль, тому й кружляють увесь час понад солоними болотами. Тож Капоко з батьком подалися до одного такого болота й сіли в засідку. Пополежали ж вони там! Нарешті-таки страуси з'явились. Один був поранений і сичав на інших, мов гусак. Кабанга зачекав, доки зграя напилась, бо після водопою страуси стають вайлуватіші й тоді їх легше полювати. Старий мисливець мав на собі страусячу шкуру. Потихеньку вистромившись з очерету, він озвавсь по-страусячому. Птахи не помітили пастки й довірливо прийняли його до зграї. Кабанга підступив до найкращого, одним ударом повалив його на землю й перерізав горлянку загостреною бізонячою кісткою.
Зі страусячої шкури Кабанга пошив Капокові гарне святкове, муканзо…
Коли мандрівники попоїли, Капоко розколов навпіл цупкі шкаралупини страусячих яєць і поробив з них полумиски.
Вітер несподівано повернув з північного сходу. Тепер повітря було напоєне вогкістю та озоном. Уперше за ввесь час подорожування почувся далекий гуркіт. Уночі в горах випав перший дощ. На небі нерухомою пінявою застигли сріблясто-білі хмари. На їхніх окрайках золотом вигравало сонце, заливаючи продухвини рожевою млою. Тільки де-не-де прозирала ясна блакить неба.
Подорожні стомлено сходили на пагорб. Удалині знову загуркотіло. Павел стурбовано гукнув до хлопців, аби прискорили крок. Далекі громовиці сповіщали, що суховіям настав кінець і незабаром почнуться зливи, що пересохлі річки знову загомонять, болота й озера наллються водою, і йти буде ще важче.
Але, наслухаючи та обстежуючи небосхил у бінокль, Павел за дві чи три милі знову помітив того самого слона із слоненям і раптом повірив у реальність небезпеки.
Тубільці мали рацію. Павел згадав про вбиту в лісі слониху. Ще тоді Кабанга передрікав неминучу помсту. Він добре знає норови страшної в своїй люті мстивої тварини. Десь слон попоникав, доки знайшов сліди вбивць своєї подруги.
Вітер трохи ущух, але чутливе Капокове вухо впіймало сердите слоняче сурміння.
— Тікаймо до лісу, гамба! — запропонував негр. — Гумба-гумба вже близько!
— Коли ж я ніде не бачу лісу! — озираючись на всі боки, стурбовано вимовив Павел.
— За горбом має бути ліс!
За узвишшям і справді починався густий тропічний ліс. Мандрівники чкурнули туди. Капоко змінив спис на асагей. Озвалось люте ревіння, яке немов хвилею вдарило втікачів. Тепер уже не могло бути сумнівів: слон іде їхнім слідом. З його могутньої горлянки щохвилини видирався жахливий згук.
Коли люди зникли за першими деревами, слон пустився навскаки, високо вгору підкидаючи важкий зад. Павел біг, обливаючись потом. Ноги грузли в пісок та дрібну рінь. На узліссі він наздогнав Домба. Негреня розгублено металось попід деревами.
— Залазь на оте хлібне дерево! — показав йому Павел на грубелезний стовбур.
— А гамба що зробитиме? — спинаючись угору, спитало негреня. — Гумба-гумба буде гамбу розчавити!
— Я дам собі раду! А ти поспішай, бо ніколи!
Не встиг Балканов як слід умоститись на дебелій гілляці баобаба, як розгніваний велет з розгону влетів у ліс, поваливши нараз кілька дерев. Узлісся загуло від зловісного сурміння, лускоту гілляччя та лункого тріску повалених стовбурів.
Балканов пантрував кожен рух оскаженілої тварини. На сусідніх деревах принишкли носії. Незабаром темно-брунатна спина слона майнула під баобаб. Павел бачив, як велет щомоці наліг грудьми на стовбур, але той навіть не похитнувсь, тільки найнижча гілляка глухо зарипіла. З хобота линула струменем вода з піною. Павел ворухнувся, щоб заховатись від такого «душу», але тут слон його й помітив. Війнувши вухами, він позадкував, звів угору хобот і люто засурмив, а тоді вперся в баобаб лобом. Передні ноги йому вгрузли по коліна в землю, а хоботяка від натуги нервово карлючивсь. Павел вистрілив раз і вдруге. З-за широченного слонячого вуха вдарила кров. Слон болісно затремтів, заревів хрипко та протягло, й з хобота йому вихопивсь фонтан кривавої піни.
Павел аж дихати забувся. Рука йому вперед-назад ганяла затвор карабіна, й ліс іздригався від частих пострілів. Боки слона наїжачились асагеями та стрілами, один спис глибоко вп'явся в проміжок між ребром і клубом. Цей час гнучка постать метнулася з дерева, засадила слонові гарпун глибоко в черево й так само блискавично знов опинилась на хлібному дереві. Слон заревів протягло й сумно, в горлянці йому заклекотіло, з хобота вихопивсь новий струмінь крові… Потім велетень раптом клякнув і за якусь хвилину покотивсь на землю, оббризкуючи кров'ю кущі та дерева.