Смак заборони
- Автор: Самарка Ада
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-30-2
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Смак заборони». Краткое содержание книги:
Героїня цього роману — дівчинка-підліток. Назвати її сучасною Лолітою було б надто банально. Зовсім не те й не так вона переживає, що героїня Набокова. Образ зрілого чоловіка, який спокусив її, злився в дівчинки з образом одного кримського селища, в якому вона фактично виросла й сформувалась як тонка, поетична особистість. Отже, й переживання її на тлі дивовижних морських краєвидів і квітучих духмяних хащ — тонкі та поетичні попри весь свій зовнішній цинізм. Залишимо для моралістів роздуми про те, чи варто писати про такі «ненормальні» стосунки. Якщо людина Любила — це все пояснює.
— Але чому?! — закричала я, перегинаючись через поруччя.
— Тому що я так сказав! — прогарчав він, перемінився на обличчі й звернувся до Анни.
Так я промучилася до 10:30, поки не було дано команди на останнє цього року купання. І все. Це нова витончена самотність мого нового Не Життя… Я зрозуміла тоді, чого хочу найбільше — простягти ноги в дорогому взутті на світлій шкірі модернового диванчика і, попиваючи червоне французьке вино, міркувати з яким-небудь 40-літнім нащадком західної буржуазії… Міркувати про історію й політику, зовсім не торкатися в своїх розмовах теми сексу — бути його уособленням. Поки я з сумовитим виглядом плавала від пірсу до пірсу, набережною в наш бік ішов хтось високий, білявий, у пляжних шортах. У відповідь на помах батьківської руки я покірно вилізла на берег, схопила рушника, сухий купальник і пішла нагору, переодягатися. Макс спіймав мене за передпліччя, крапельки котилися по моєму обличчі, тремтіли на віях, світилися на губах.
— Ну, привіт, чого ж ти не з’явилася сьогодні?
— Я їду. Тато не пустив, — я обійняла його, такого великого й тепленького.
— Телефончик залишиш?
— У мене ручки нема.
— Я запам’ятаю.
І я сказала. А він, перекочуючи цифри на губах, нахилився до мого обличчя й обережно поцілував. Я посміхнулася йому й помчала в кабінку.
Потім ми вже брели до ліфта. Батько на мить відволікся на Анну з Віктором, а з іншого боку до нас уже підходили Гепард, Віра й Танька.
— Наступного року нас тут не буде. Це місце, я вже казав, вичерпало себе, а ми вже знайшли, куди поїдемо, — він махнув за Ай-Петрі, — у бік Фороса.
— Виходить, ми ніколи більше не побачимося?
— Ніколи не кажи наперед. Майбутнього ніхто не зможе вгадати. Ніхто й ніколи не доведе, що ти не приїдеш до мене в Пітер.
Я відпустила його руку й знизала плечима:
— Хтозна… А поки що — бувай, Сашку.
— Бувай, Левеня.
Батько напрочуд терпляче стояв за 10 метрів від нас, поглядаючи через Аннине плече. Я рвонула до моря, щоб укинути монетку. Очі застеляли сльози. Дорогою назад мене перехопила Віра.
— Дідько з усім… — ми поцілувалися. Крізь млость і запаморочення я нагнулася до Таньки, цьомкнула її, помахала Анні з Віктором, що віддалялися, ошелешено озираючись на мене. Гепард махнув мені востаннє й показав «клас». Я посміхнулася, розвернулась і зрозуміла, що більше ніколи не побачу його на цих лежаках під тентом. Ніколи більше з завмиранням серця не мчатиму кам’янистими тінявими стежками до Генеральського пляжу, ніколи не шматуватимуть мене солодкі муки очікування на моїх двох дошках за три метри над морем, ніколи не буде цих задушливих, жагучих, напахчених «Каїром» сієст і мрійливих, ситих, зі знемогою в ногах nach mittag-ів, ніколи не відчуватиму на собі чари випадкового погляду, в промінь якого, бувало, потрапляєш під час пересічної пляжної метушні, відбиваєш його — й укриваєшся сиротами. Двері ліфта зачинилися, й закрилося все. Удома ми швидко зібралися, з’їли нестерпний обід (і мій сир, що сплив зі сніданку, зі сметаною). Знемагаючи, збудженим поглядом я попрощалася з не потрібним більше «Каїром». І найспекотнішої, найсоковитішої сонної сієсти ми, навантажені сумками, пошкандибали до автобусної зупинки. Наш шлях лежав через весь «дніпровський» парк, звивистими, рябими від сонячних відблисків доріжками, повз алею мушмули нагору крутими кам’яними сходами до прохідної. Автобус приїхав рівно за розкладом, о 13:10 і з курним виттям відніс нас геть від щастя. Я сиділа біля вікна, пропускаючи повз вуха повчальні промови невдоволеного татуся (він тільки зараз, по напруженій мовчанці, вирішив узятися до виховного процесу), і в паузу, яка раптом виникла, сказала, дивлячись у вікно:
— У всякому разі, за цей рік я домоглася всього, чого хотіла… навіть, може, й більшого, хоча більше ніколи не буває…
Я замовкла, тому що мене все одно не слухали. Ми виїхали на гірський «серпантин» і в улоговині під нами, в обіймах спокійного сіро-лазурового моря спочивала вся наша Імрая. Червоний, вкритий черепицею дах Старого Будинку, біла вежа маяка, затишний вигин Генералки й замок Ластівчине Гніздо.
У Сімферополь ми приїхали о 15:00, здали сумки в камеру схову й мовчки тинялися сірим сумовитим містом.
Кримський півострів полишили серед ночі. Розтуляючи повіки в своїх дорогоцінних спогадах, під мрійливе drive/driven я побачила, як повз нас промчав перекреслений напис «КРИМ», а по піщаному насипі вздовж лиману жовтими прямокутниками затанцювали наші вікна.