Коло смерті
- Автор: Тведт Кріс
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-2961-94-2
- Переводчик: Наталья Романовна Иванычук
- Жанр: Маньяки
Электронная книга - «Коло смерті». Краткое содержание книги:
«Коло смерті» — твір, написаний в кращих традиціях сучасного скандинавського детективного роману.
— Що — але?
— Ось поглянь сам.
Я відставив набік філіжанку з кавою, обійшов круглий стіл і зазирнув їй через плече на список документів. Не побачив нічого цікавого.
— Що… — почав було я, але вона мене урвала.
— Глянь ось тут, — Сюнне схопила іншу теку, що лежала на столі. — Якщо порівняєш зі списком протоколів обшуків, відразу помітиш…
Список обшуків був значно коротший, та не це було найхарактернішою відмінністю. Впадало в око, що складали його різні особи і в різний час, різним почерком і навіть різними ручками. Реєстр протоколів свідчень мав цілком інший вигляд. Усі записи однакові. Зроблені однією рукою. Однією ручкою.
— Хтось переписав його наново.
— Справді.
— Навіщо?
Я стенув плечима.
— Не знаю, Сюнне. Причина може бути яка завгодно. Оригінал випадково порвався або хтось хляпнув на аркуш кавою чи джемом. Хтозна? Направду не вбачаю у цьому нічого серйозного.
— Можливо. Але воно дивно…
Сюнне потягнулася руками поза голову, позіхнула, а тоді з невдоволеним виразом на обличчі глянула на стоси документів.
— Господи, як мені надокучив увесь цей мотлох. Нам бракує місця на такі справи. Буду щаслива, коли нарешті зможу відіслати це сміття назад до поліції.
У кишені завібрував мобільний телефон. На дисплеї висвітився дзвінок від Сонцесяйного. Я підвівся, щоб поговорити з ним у своєму кабінеті.
— Привіт, Карле Петтере! Чого тобі?
— Чого мені? Це ж ти просив мене перевірити, чи не мав Мортен Олішер незакритих за своїми діяннями кримінальних справ. Ти геть повередився розумом?
— Ні-ні, вже згадав… Щось знайшов?
— Так. Щось дивне. Ось послухай…
Коли він закінчив оповідати, я подякував і поклав слухавку. Потім довго сидів, втупившись поглядом у простір поперед себе. Сонцесяйний повідомив мені таке, на що я не мав жодного пояснення і не знав куди ту інформацію втулити. Мої думки перенеслися на розмову з Сюнне про зниклий протокол допиту й переписаний реєстр документів. Десь на дні черепної коробки шалено чухалося. Щось мордувало мене. Щось, чого я не міг вловити. Щось іще вона мені казала. Я знову подався до Сюнне.
— Що ти мені щойно казала?
— Га? Про дивну притичину з допитом?
— Ні, не це. Останнє, перед тим, як задзвонив мобільний.
Сюнне замислилася.
— А! Та воно неважливе! Я казала, що дуже зрадію, коли позбудуся оцього паперового мотлоху з контори…
Я завмер, витріщившись на неї з роззявленим ротом.
Ніби квітка розпустилася. Таке було відчуття. Ніби розпустилися пелюстки, показавши світові таємний візерунок, доти схований і невидимий. То було майже як одкровення, несподіване осіяння.
— Що таке, Мікаелю? — стурбувалася Сюнне. — Щось лихе трапилося? Тобі погано?
Я лише мовчки похитав головою, такий приголомшений відкриттям, що й не відразу зміг їй відповісти. А коли спромігся нарешті на слово, вона глянула на мене, ніби я несповна розуму.
— Наче магія, — мовив я. — Тупо дивишся на передній план і не бачиш, що відбувається на задньому тлі.
— Га? — Сюнне ніяк не могла допатрати, але я вже не мав часу щось пояснювати.
— Знаєш якогось лікаря? Мені потрібний лікарняний. Лише на один день… Треба дещо зробити.
Розділ 61
— Ви вже одужали, пане Бренне? — ввічливо поцікавилася Єва Ґрангейм.
— Так, то була всього лиш якась шлункова інфекція. Неприємно, але швидко минулося.
Я сидів за невеличким столом для свідків посеред судової зали, готовий давати покази після одноденної перерви в судових засіданнях з причини мого нездужання. Минулий день видався для мене шаленим. Живіт скрутило від нервового збудження.
— Пане адвокате, будь ласка, — ваш свідок, — оголосила суддя.
Рюне Сейм теребив пальцями полу мантії — він теж нервувався, бо було чого. Я не мав часу ввести його в курс справи. Він не знав, що його чекає. Я встиг лише написати на клаптику паперу перше запитання, яке він мав мені поставити.
— Е-е… учора, ні, позавчора, ви відповіли на запитання прокурора, що… — Рюне зиркнув на стіл, мабуть, звірився з цидулкою, — … що не знаєте, хто насправді стояв за побиттям Ґерд Ґарсгол.
— Це правда.
— Дозвольте ще раз поставити вам це запитання. Чи знаєте ви, хто стояв за нападом на Ґерд Ґарсгол?
— Так! Тепер знаю.
У залі запала німотна тиша. Шерехи, шаркання ніг, шепотіння — усе стихло.
— Розкажіть, будь ласка, — попросив він, відхилився на спинку стільця, чекаючи відповіді. Уся зала завмерла в очікуванні.