Зелена миля

— Не верещи, — застеріг Брутал. — Якщо не хочеш отримати в руки дві найбільші у світі підставки для зужитих чайних пакетиків.

Персі перестав благати порятунку і просто стояв на місці, тремтів, опустивши погляд додолу, на обкладинку примітивного коміксу, яка зображала Попая та Олів, що робили це творчим способом, про який я тільки чув, але сам ніколи не пробував. «Ооо, Попаю!» — писало в хмарці над головою Олів. «Ук-ук-ук-ук!» — була відповідь у хмарці над Попаєм. Він не переставав смалити люльку.

— Простягни вперед руки, — наказав Брутал, — і щоб без дурниць мені. Давай.

— Не простягну, — вперто відповів Персі. — Не простягну, і ти мене не змусиш.

— Знаєш, тут ти дуже сильно помиляєшся, — Брутал стиснув руками вуха Персі й крутнув їх так, як ви крутите ручку газової плити. Плити, яка готує не так, як вам треба. Персі озвався тужливим криком болю і здивування, криком, якого я б волів не чути взагалі. Бо в ньому, ви розумієте, були не лише біль і здивування; в ньому було й розуміння. Вперше в житті Персі усвідомив, що жахливі речі можуть статися не лише з іншими людьми, тими невдахами, яким не пощастило бути родичами губернатора. Я хотів сказати Бруталові «досить», але, звісно, не зміг. Усе надто далеко зайшло. Єдине, що я міг, — нагадати собі, що Персі піддав Делакруа одному Богу відомо яким болючим тортурам тільки за те, що Делакруа з нього посміявся. Але це нагадування не надто заспокоювало. Може, воно змогло би правити мені за втіху, якби мене створили за подобою Персі.

— Золотко, простягай руки, — сказав Брутал, — бо ще раз покручу.

Гаррі вже відпустив юного містера Ветмора. Персі схлипував, як маленька дитина, сльози, що стояли в його очах, градом покотилися по щоках. Він рвучко виставив руки вперед і став схожий на сновиду в кінокомедії. Я вмент натягнув на них рукава гамівної сорочки. І ледве встиг дотягти їх до плечей, як Брутал відпустив вуха Персі й підхопив поворозки, що звисали з манжет. Він посмиком перехрестив руки Персі на грудях, щільно натягнув і зафіксував по боках. А Гаррі тимчасом застібнув сорочку на спині й зав’язав рукава ззаду. Щойно Персі припинив спротив і простягнув руки, на все про все пішло менше десяти секунд.

— Усе, солоденький, — сказав Брутал. — Кроком руш.

Але Персі не рухався. Він глянув на Брутала й перевів на мене погляд сповнених жаху і сліз очей. Про зв’язки було забуто, як і про те, що всім нам доведеться шурувати аж до Південної Кароліни, щоб отримати безплатну миску супу; Персі вже про це не думав.

— Будь ласка, — хрипким слізним шепотом попросив він. — Поле, не саджай мене до нього.

І тут я зрозумів, чого він так розпанікувався, чого такий спротив нам чинив. Він подумав, що ми його запроторимо до Дикого Білла Вортона; що його покаранням за суху губку буде сухе задньопрохідне проникнення від нашого психопата. Але, замість пройнятися співчуттям до Персі від цього усвідомлення, я відчув лише огиду і зміцніння власної рішучості. Бо Персі судив нас по собі: якби ми помінялися місцями, так би вчинив він сам.