Темна матерія

Його обличчя перекошується.

Він тримається за живіт.

Кров витікає крізь його пальці.

Ноги в нього підкошуються.

Він зі стогоном сідає, витягується на боці, голова падає на підлогу.

Я обмінююсь поглядами з Даніелою і Чарлі. Потім іду до Джейсона-2, порпаюся в його кишенях. Він стогне. Нарешті витягую зв’язку своїх ключів від машини.

— Де «Субурбан»? — питаю.

Він відповідає, і мені доводиться нахилитися до нього, щоб почути його голос:

— Півкілометра за поворотом. На узбіччі.

Я кидаюсь до купи одягу, яку зняв буквально хвилину тому, швидко вдягаюсь.

Застебнувши сорочку, я нахиляюся, щоб зав’язати шнурки, поглядаючи на Джейсона-2, який стікає кров’ю на паркеті цієї старої хатини.

Я беру з підлоги пістолет і витираю ручку об джинси.

Нам треба йти.

Хтозна, скільки їх ще сюди набіжить.

Мій двійник кличе мене.

Я озираюсь — він тримає мою обручку в залитих кров’ю пальцях.

Я підходжу до нього, і коли я надіваю обручку на палець поверх нитяної обручки, Джейсон-2 хапає мене за руку й притягає поближче до свого обличчя.

Він намагається щось сказати.

— Я не чую тебе, — кажу я.

— Подивись... у... бардачку.

Підходить Чарлі, міцно обнімає мене, намагаючись стримати сльози, але його плечі здригаються і ридання прориваються назовні. Він плаче в моїх руках, як маленький хлопчик, а я згадую про той жах, свідком якого він щойно був, і мені самому на очі навертаються сльози.

Я беру його обличчя в долоні.

Кажу:

— Ти врятував мені життя. Якби ти не спробував його зупинити, у мене б не було жодного шансу.

— Правда?

— Правда. А ще я зараз розтовчу твій чортів телефон на друзки. Тепер нам треба тікати. Задні двері.

Ми кидаємося через вітальню, перестрибуючи через калюжі крові.

Я відчиняю французькі двері, Чарлі з Даніелою вибігають на веранду, а я озираюся на чоловіка, який заварив усю цю кашу.

У нього все ще розплющені очі. Повільно блимаючи, він дивиться нам услід.

Я виходжу назовні й ривком зачиняю за собою двері.

Мені трапляється калюжа крові ще одного Джейсона, перш ніж я добігаю до сітчастих дверей.

Я не зовсім уявляю, куди йти.

Ми вибігаємо на берег, далі рушаємо на північ між деревами.

Озеро гладке й чорне, як обсидіан.

Я пильно придивляюся до кожного дерева, з-за будь-якого може вискочити Джейсон і прикінчити мене за секунду.

Метрів через сто ми звертаємо вбік від берега і прямуємо просто на дорогу.

З будинку доносяться чотири постріли.

Ми біжимо, бракує дихання через долання високих кучугур.

Збурений адреналін поки що притлумлює біль у моєму розбитому обличчі, та хтозна, скільки ще я так протримаюсь.

Ми вискакуємо з лісу на дорогу.

Я стою на подвійній жовтій лінії, і на мить ліс завмирає.

— Куди далі? — питає Даніела.

— На північ.

Ми швидко йдемо серединою дороги.

Чарлі каже:

— Я бачу її.

Прямо попереду, праворуч од узбіччя я помічаю багажник нашого «Субурбана», наполовину схованого серед дерев.