Темна матерія

Випиваю залпом.

Набираю ще.

Центральне опалення вимкнене.

Я стою біля раковини й сьорбаю чудову холодну воду.

У хаті так тихо, що я чую, як потріскує підлога, коли в різних кутках будинку деревні волокна розширюються і стискаються.

Дивлюся на ліс у вікно над кухонною раковиною.

Я радий, що саме я потрібен Даніелі, але я не знаю, куди б ми могли поїхати звідси. Я не знаю, як уберегти їх.

Трохи далі за джипом щось впадає мені в око.

По снігу повзе якась тінь.

Сплеск адреналіну.

Я ставлю склянку, йду до вхідних дверей, взуваю черевики.

Виходжу на веранду, застібаю сорочку й іду до втоптаного снігу між сходами й машиною.

Потім далі, за джип.

Онде.

Я бачу те, що муляло мені очі з кухні.

Воно ще ворушиться, коли я наближаюся.

Воно більше, ніж здавалося спершу.

Завбільшки з людину.

Ні.

Боже.

Та це людина.

Шлях, яким він повз, відмічений смугами крові, котра здається чорною при світлі зірок.

Він стогне, намагаючись повзти до веранди. Навряд чи він туди добереться.

Я підходжу до нього, стаю на коліна.

Це — я, той самий бушлат, рюкзак із «Лабораторій швидкості», нитяна обручка.

Однією рукою він тримається за живіт. Вона вся залита ще паруючою кров’ю. Він дивиться на мене неймовірно розпачливими очима.

Я питаю:

— Хто зробив це з тобою?

— Один із нас.

— Як ти мене знайшов?

Він викашлює бризки крові.

— Допоможи мені.

— Скільки вас тут?

— Здається, я помираю.

Я роззираюсь довкола. Відразу ж помічаю пару закривавлених слідів, які йдуть від цього Джейсона до джипа й завертають за ріг будинку.

Вмираючий Джейсон називає моє ім’я.

Наше ім’я.

Просить про допомогу.

І я хочу йому допомогти, але в голові б’ється одна думка — вони нас знайшли.

Вони таки знайшли нас.

Він каже:

— Не дай їм скривдити її.

Я озираюсь на машину.

Спочатку я не помітив, але тепер бачу, що всі шини порізані.

Десь неподалік я чую, як під чиїмись кроками рипить сніг.

Я намагаюся зловити якийсь рух серед дерев, але світло зірок не проникає глибше в ліс, який темніє навколо будинку.

Він каже:

— Я не готовий до цього.

Я дивлюся в його очі й відчуваю, як у мені наростає паніка.

— Якщо це кінець — будь мужчиною.

Тишу розтинає постріл.

Звук виходить з-за будинку, від озера.

Я рвонув назад через сніг, повз джип, мчу до веранди, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Ізсередини будинку Даніела вигукує моє ім’я.

Я злітаю сходами.

Вриваюсь у вхідні двері.

Даніела виходить у коридор. Вона закутана в ковдру, ззаду на неї падає світло з головної спальні.

Син з’являється з кухні.

Я замикаю за собою вхідні двері, коли Даніела й Чарлі збираються в коридорі.