Черлені щити
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Черлені щити». Краткое содержание книги:
— Коли ж на них сподіватися?
— Хай великий хан Кончак сам думає… А я б уже зараз готувався!
— Дякую, Аяпе, — сказав Джабай. — Ти зібрав дорогоцінні вісті… Хан Кончак звелів передати тобі, що в Куна й волосина не спаде з голови, якщо ти і далі вірно служитимеш Дешт-і-Кипчаку!
— Вірно служитиму. А що мені робити? — зітхнув Аяп.
4
Рано в четвер, залишивши в Путивлі за старшого князя Володимира Галицького, Ігор з сином та ковуями Ольстина Олексича, яких прислав Ярослав Чернігівський, вирушив у похід. В суботу до нього на Пслі приєднався зі своїм полком князь Святослав Рильський, і з'єднане військо, що налічувало тепер шість тисяч воїв, попрямувало ледь помітним путівцем на схід — до Дону великого. Йшло воно з обозом і сумними кіньми і розтягнулося на добрих п'ять верст.
Князь Святослав привів з собою тисячу воїв, як і Володимир Путивльський. Був він веселий, щасливий, сидів у сідлі прямо, як це звичайно роблять люди невисокого зросту, підставляв сонцю своє довгасте тонке обличчя, обтягнуте матовою шкірою, і видно було, що весняний похід тішив його, що йшов він у Степ, як на веселу прогулянку.
При зустрічі Ігор поцілував племінника в обидві щоки. Святослав спалахнув радістю. Він любив стрия Ігоря, як батька, і в усьому слухався його. Великий князь Рюрик, вуй по матері, княгині Агафії Ростиславівні, за тодішніми звичаями вважався після батька найближчим родичем, але Рюрик був далеко, в Білгороді, а Ігор — піД боком, до того ж не Рюрик, а Ігор виділив із Сіверської землі волость молодому князеві. Тому й тримався він дядьків своїх по батькові — Ігоря та Всеволода. Та й лицем і характером — гарячим, нестримним — скидався більше на Ольговичів, ніж на Ростиславовичів.
— Я такий радий, що полк[55] наш розпочався і що суха сонячна погода сприяє нам, — признався Святослав, заглядаючи стриєві в очі.
— Я теж радий, але давай відкладемо цю радість на потім, коли будемо повертатися з походу, — стримано відповів Ігор.
Об'єднаний Ігорів полк[56] ішов не поспішаючи: вої берегли необ'їжджепих після зими коней, щоб не підірвати, не запалити. Чотири дні — в дорозі, на п’ятий, як звичайно це робиться при далеких походах, ставали на спочив.
Та як не берегли, біди не минули. На підході до Ворскли несподівано зашкутильгав під Ігорем його улюблений кінь Сірий. Славута глянув — тріщина в копиті. Це була погана прикмета! Ігор розгнівався.
— Конюшого Ступку сюди!
Примчав вайлуватий, неповороткий товстун Ступка, далекий Рагуїлів родич по жоні, низько вклонився. З переляку у нього одвисла щелепа.
— Княже?
Ігор ледве стримався, щоб не вдарити.
— Я більше не хочу тебе бачити! Лежень! Ненажера! Тільки спиш та їси! — гримнув зозла. — Зовсім не дивишся за кіньми! Не пообрізував копит вчасно — і загубив мені Сірого, мого найкращого коня!
— Я зараз подивлюся, княже…
Ігореві було досадно не тільки за коня. Головне — що віщує ця прикмета в поході? Поранення, смерть, поразку, нещастя?
— Зараз, зараз! — гнівно обірвав він конюшого. — Я бачити тебе не хочу! Забирай Сірого — і веди назад! Та доглядай так, щоб по приїзді я міг сісти на нього!
Ступка мовчки схилив голову.
Славута обрізав коневі копито, змастив маззю для затягування ран, натягнув цупку шкіряну панчоху і зав'язав її сирицею вище бабки. Не кажучи ні слова, Ступка вклонився князеві і повів Сірого до князівських коней.
— Хай мені приведуть Воронця! — навздогін гукнув йому Ігор і скрушно розвів руками: — Ну, от і залишився я без конюшого…
— Отче, в моєму полку йде в похід твій колишній конюший Ждан, — сказав Володимир. — Може, прислати його?
Ігор наморщив лоба.
— Але ж він сидів у мене в порубі! Таємний вивідач Володимира Переяславського і Святослава! Як же мені довіряти йому?
В розмову втрутився Славута.
— Ніякий він не вивідач ні Святослава, ні Володимира Глібовича… Так, чого доброго, княже, ти і мене назвеш вивідачем, бо ж я давно дружу з князем Святославом, а Володимира поважаю за незвичайну хоробрість і військове вміння!
— Не вигадуй, Славуто, ти — це ти, а не якийсь там смерд!
— Я ручався за Ждана і зараз ручаюся. Це чесний хлопець! — стояв на своєму боярин. — Він хоч і молодий, а багато чого встиг навчитися! Та, власне, я й не наполягаю, щоб ти його брав конюшим… Він і воїном буде добрим! Я знаю!