Переспівниця
- Автор: Коллинз Сьюзен
- Серия: Голодні ігри #3
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Країна Мрій
- ISBN: 978-617-538-038-3
- Переводчик: Уляна Григораш
- Жанр: Боевая фантастика
Электронная книга - «Переспівниця». Краткое содержание книги:
Двійко миротворців промчали повз мене, не звертаючи уваги на капітолійську дівчину, яка скулилась у дверному проході. Я взяла себе в руки, втерла сльози, поки вони не замерзли, й зосередилася. Гаразд, я досі нікому не відомий біженець. А може, ті миротворці, що зловили Гейла, встигли мене роздивитися? Я скинула плащ і вивернула його навиворіт, заховавши пурпурний верх і виставивши напоказ чорну підкладку. Натягнула каптур, ще дужче закутала обличчя. Притиснувши пістолет до грудей, я почала вивчати квартал. Тут тинялася всього жменька приголомшених біженців, які відбилися від решти. Я прилаштувалася біля двох літніх чоловіків, які навіть не поглянули на мене. Ніхто не шукатиме мене в компанії літніх людей. Коли ми дісталися наступного перехрестя, чоловіки несподівано зупинилися, і я мало не наскочила на них ззаду. Ось і воно — Столичне кільце. Потойбіч височів особняк президента.
Тут аж роїлося від людей, які тинялися туди-сюди, голосили або просто сиділи на землі, припадаючи снігом. Тут я не вирізнятимусь. Я почала проштовхуватися до резиденції, спотикаючись об покинуті скарби й замерзлі кінцівки. Здолавши півшляху, я виявила бетонну барикаду. Особняк оточував величезний прямокутник чотири фути заввишки. Можна було подумати, що до цієї огорожі ніхто не насмілиться наблизитися, однак тут була групка людей. Можливо, це обрані, які оселяться в особняку президента? Однак наблизившись, я побачила, що за бетонну огорожу пропускали тільки дітей. Від немовлят до підлітків. Наляканих і змерзлих. Одні тулилися одне до одного, щоб зігрітися, інші нерухомо сиділи на землі, їх не пускали до особняка, а просто вносили в список. Зусібіч їх оточували миротворці. Я одразу ж здогадалася, що миротворці не захищали їх: якби Капітолій прагнув урятувати дітей, зараз вони були б у якомусь бункері. Це діти мають захистити президента Снігоу, стати йому щитом.
Раптом люди захвилювалися, почалася штовханина, натовп гойднувся ліворуч. Зусібіч мене затиснули тіла, і мене понесло в загальному потоці. До мене долинули вигуки «Повстанці! Повстанці!», і я збагнула, що солдати, певно, прорвалися на Столичне кільце. Мене штовхнуло на флагшток, і я подерлася вгору. Скориставшись мотузкою, яка звисала з вершечка, я почала перебирати руками, щоб вирватися з полону тіл, які скоро почнуть чавити одне одного. Згори я побачила повстанські війська. Вони прорвалися в центр, відтісняючи біженців убік. Я роззирнулась у пошуках «секретів», які обов’язково скоро детонують. Але нічого не відбувалося.
От тільки нізвідки з’явився вертоліт із гербом Капітолія і завис у повітрі просто над гуртом дітей. Згори посипалися сотні срібних парашутів. Навіть опинившись у центрі хаосу, діти здогадалися, що в парашутах. Харчі. Ліки. Подарунки. Вони жадібно хапали парашути, роздираючи замерзлими пальчиками обгортки. Вертоліт зник, минуло п’ять секунд — і зо двадцять парашутів вибухнули воднораз.
З натовпу долинуло голосіння. Хтось зойкав. З неба сипав червоний сніг упереміш із дитячими кінцівками. Чимало дітей загинули миттєвою смертю, та дехто ще корчився на землі. Вцілілі діти сторопіли, вони дивилися на срібні парашутики у власних руках, немов досі сподіваючись, що там ховаються скарби. Судячи з того, як миротворці кинулися розгороджувати барикади, щоб урятувати вцілілих дітей, їм нічого не було відомо про парашути. На обрії з’явився ще один гурт людей у білому. Але це були не миротворці, а медики. Повстанці. Я б нізащо на світі не переплутала їхні однострої ні з чиїми іншими. З ношами в руках вони кинулися допомагати дітям.
Спочатку мені в око впала довга білява коса. А тоді дівчина зняла пальто, щоб накрити зарюмсане маля, і я помітила качиний хвостик — сорочка вибилася зі спіднички. Я відреагувала точно так само, як тоді, коли на Жнива Еффі Тринькіт оголосила її ім’я. Мабуть, я заклякла, тому що незчулася як знов опинилася на землі. І почала проштовхуватися крізь натовп, як тоді. Я вигукувала її ім’я, але воно губилося в ревищі. Я вже майже дісталася, вже була майже біля барикади, коли вона, здається, почула мене. Озирнулася, і її вуста збиралися вимовити моє ім’я.
І в ту мить вибухнула решта парашутів.
РОЗДIЛ 7
Правда чи ні? Я була у вогні. Полум’яні кулі після вибуху парашутів перелетіли через барикаду, розітнувши повітря, та приземлилися в натовпі людей. Одна з куль упала просто на мене, лизнула своїм вогненним язиком мені спину й перетворила мене на якусь нову істоту — невгасну як сонце.