ГЧ
- Автор: Долгушин Юрий Александрович
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «ГЧ». Краткое содержание книги:
Широке коло інтересів і велика життєва школа, яку пройшов письменник (він був землекопом, вантажником, працював у авторемонтній майстерні, мандрував з нівеліром і мензулою в складі розвідувальних експедицій, був репортером, бійцем народного ополчення) відіграли неабияку роль у розвитку його творчості.
У своїх творах письменник змальовує різні сторони життя радянського народу, глибоко цікавиться, зокрема, питаннями техніки і біології.
Ю. О. Долгушин писав вірші, нариси, оповідання. Читач знає також його повісті «З протитанковою гвинтівкою», «Зброя піхоти» (написана в 1943 р. у співавторстві з М. Абрамовим), науково-фантастичну повість «Таємниця невидимки», книги, присвячені питанням мічурінської біології — «Біля джерел нової біології» і «В надрах живої природи» та інші твори.
Але найбільшу популярність серед читачів здобув його науково-фантастичний роман «Генератор чудес» — талановита розповідь про винахід радянських вчених, який дає можливість омолоджувати людський організм, перемагати тяжкі захворювання, оживляти передчасно померлих.
Написаний ще до війни, роман «Генератор чудес» порушує питання, які хвилюють нас і сьогодні. Автор показує, як по-різному використовуються наукові досягнення у нас і в капіталістичних країнах. Змальовуючи самовіддану боротьбу чесних людей однієї капіталістичної країни проти застосування наукового винаходу у воєнних цілях, письменник ніби закликає вчених і все прогресивне людство до боротьби проти війни, за мирне життя, в якому всі досягнення науки використовувалися б не на шкоду, а на благо людства.
Роман видається в новій редакції, зробленій автором після війни.
Мало хто знав, чого коштувало Тунгусову добитися цього тремтіння. Воно було потрібне: від положення пластин залежало поле високої частоти, яке виникало між ними. Він добре знав, наскільки вибагливе це поле. Не один конструктор зазнав поразки, борючись з його примхами. Хай воно навіть точно розраховане, хай за приладами старанно настроений генератор, відрегульовано розжарення катодів, напруги на анодах, частоту. Але якщо раптом у проміжку між пластинами конденсатора тіло, що зазнає впливу поля, змінило об’єм, положення — в той самий момент змінюється ємкість, порушується налагоджений режим… і знову треба настроювати всю систему.
Хіба встигнеш підстроювати й налагоджувати, коли крізь це поле безупинно рухається товста, нерівна, грубо очищена від кори колода.
І ось Тунгусов оточив увесь простір поля складною системою тонких, невидимих промінців. Вони ковзали по поверхні дерева, обмацуючи його мінливі обриси, а фотоелементи ловили їхні сигнали і залежно від форми й об’єму матеріалу; що надходив у робочий простір, міняли настройку, положення конденсаторних ламп, змушуючи їх «тремтіти» — розходитись або зближатися, щоб зберегти потрібний для сушіння режим поля. Навіть швидкість руху стрічки змінювалася залежно від об’єму деревини, що вступала в робочий простір.
Колода сама керувала генератором!
Усе було гранично автоматизовано в цій чудовій установці. Тунгусов запевняв, що тільки на перший час потрібна буде людина, щоб остаточно перевірити правильність монтажу, а потім приміщення можна буде замкнути, вологий матеріал сам себе обслуговуватиме, проходячи на конвейєрі з одного отвору в другий і висушуючись на ходу.
З кожним днем споруда ставала більш завершеною, суворою, витонченою. Окремі частини її виготовляли у другій половині приміщення, перетвореній на слюсарну майстерню. Спочатку деталі займали багато місця, люди тіснили одне одного. Тепер, оброблені остаточно, відшліфовані, блискучі, вони займали свої місця, начебто арифметично складалися, входили одна в одну, перетворювались у щось нове, ціле, в суму.
Ставало просторо. Майстерня потроху зникала.
Конвейєр був уже перемірений. Кілька десятків колод проповзли через цех, переступивши півколо провалу.
Микола орієнтував усю споруду саме на колоди — найбільш ризикований об’єкт сушіння. Усі інші форми деревини сушити було б тоді неважко. Він, як і Федір, дивився на широке майбутнє цієї установки.
Нарешті привезли лампи. Усе, що залежало від «зовнішніх зносин», було вже одержано, перевірено, заприбутковано.
Микола зразу ж поставив лампи на стенд, що стояв у майстерні, і почав «ганяти» їх у різних умовах, на різних режимах. Перевірка тривала з ранку до вечора, і в цей день не тільки вся бригада, але Храпов, і Вольський, і Ганна майже не виходили з цеху. Микола, як завжди в таких випадках, працював мовчки, нікого не підбадьорюючи. Загальне тривожне хвилювання зростало, і ввечері, досягнувши максимуму, раптом впало до нуля, змінившись безмежною радістю, — Микола сказав своє звичне: «Все гаразд». Ніякої каверзи цього разу не знайшли. Очевидно, нарком зробив відповідні висновки і з інформації Тунгусова, і з красномовного інциденту з професором Акуловим.
І от генератор, оповитий густими металевими сітками для захисту людей від його небезпечних випромінювань, здобув, нарешті, своє високочастотне серце. Воно ще не билося. Воно ще не було навіть теплим. Але вже відчувало на собі дзюркотливий душ водяного охолодження.
Ранком, приходячи в новий цех фабрики, Микола вже не поспішав, як раніше, до чергової деталі споруди, що в цей момент народжувалася з металу в гудінні верстатів. Він одходив у куток до високої шафи трансформатора і звідти дивився на всю споруду уважно і з хвилюванням, як художник дивиться на свою картину, в якій ще бракує кількох мазків. Виходить чи ні?
Так, вийшло те, чого хотів Тунгусов. Це буде не лише машина, яка почне працювати, ні, це буде втілення його думки, свідчення перемоги людини над непокірними силами природи. І всіма своїми зовнішніми формами, рухами, навіть звуками вона повинна відбивати цю витончену могутність людської думки!..
На мережчаній кахлі підлоги біля машини вже не було густого нальоту металевого пилу, масла, бруду. Світлий простір розширювався. Комсомольці перестали курити біля конвейєра. В кутках з’явились урни.
Тунгусов чудово знав, що через три дні все буде готове, і тоді можна випробувати машину. Але він мовчав, і ніхто не питав його про це. Якась мовчазна згода змушувала бригаду не говорити про кінець, про випробування. Тільки директор, який заходив тепер щодня помилуватися спорудою, тривожно питав Тунгусова, чомусь відводячи його вбік: