Гілея

— Те, що я мав з тобою, — не можна купити ні за які гроші, Марино. Мені вже нічого не треба... Жити буду н Івана Запорожного, на Вигонівському кордоні, там є хатина... Не журись... Ну, як кажуть, з богом... Спасибі тобі, Марино, за той шматочок щастя, яке дісталося й мені...

— Хоч би повечеряв, Парамоне... Завтра пішов би... Куди ж ти проти ночі?

— Мені все одно... Зоставайся щаслива, Марино, якщо завинив перед тобою — прости, — Парамон узяв чемодана й мішка і вийшов з хати. У сінях зупинився й сказав: — Там Ілько Сторожук виписав мені сукна на форму, то візьми, Юрасику пошиєш, бо я, значить, обіцяв...

Так і пішов Парамон.

Ішов степом, пробирався через молоденькі лісочки, простуючи до Вигонівського кордону. Весь час стояла перед ним Марина, наче виростала із степу, з лісів, пронизана місячним сяйвом і зорями. Парамон зціловував потрісканими губами зорі з її обличчя, грудей і рук.

Загавкали собаки, і Марина, злякавшись, розтанула.

Парамон набрів на отару, яка ще догризала промерзлий бур’янець.

Біля багаття чиясь згорблена постать кликала собак. Джусуєв — упізнав по голосу Парамон і підійшов..

Джусуєв випростався, схилив голову в поклоні і сказав:

— Прошу до вогню.

— Спасибі, — Парамон поклав свої речі і сів біля вогнища. Пахло вареним баранячим м’ясом.

— Куди йде твоя дорога? — запитав Берик так, як споконвіку питали зустрічних в його степах.

— На Вигонівський кордон... Покуримо й піду..,

— Беш-бармак будеш їсти, чай будеш пити, а потім підеш, — сказав Берик, — Такий закон.