Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

Перш ніж заходитися востаннє ви-, від-, переводити потік, потрібно висловити одне побіжне зауваження, так би мовити, технічного характеру. У нашій історії відбувається забагато чого. Надлишок дії, з яким важко впоратись,— їй на шкоду. Зрозуміло, вельми шкода, коли служниця — людина вільної професії — вбиває журналіста, тож такий випадок треба дослідити або ж бодай якось пояснити. Але як бути з уславленими адвокатами, які задля служниці уривають зароблений тяжкою працею відпочинок у лижний сезон? З промисловцями (за сумісництвом професорами та партійними верховодами), які в нападі перезрілої сентиментальності трохи не силою нав'язують саме цій служниці ключі від будиночків на двох (з самим собою на додачу); як відомо, те й те — намарне; які, з одного боку, прагнуть publicity[40], але, з другого боку, publicity тільки певного гатунку; все це речі й люди, які просто не синхронізуються й тільки заважають течії (інакше кажучи, плавному розгортанню дії), бо ж вони, так би мовити, недоторканні. Як бути зі службовцями кримінальної поліції, які щоразу вимагають „язичків“ і дістають їх? Одно слово: просочується забагато й разом з цим У вирішальну для автора звіту мить просочується недостатньо, бо ж, хоча дещо і можна довідатись (скажімо, від Гаха або декотрих поліційних службовців і службовок), проте нічого, просто-таки нічогісінько, з того, що вони кажуть, не має навіть найменших доказів, бо суд не дістав підтвердження, перед судом не давались свідчення. Це не має сили показань свідків! Ані найменшого громадського значення. Наприклад, я оця оборудка з „язичками“. Підключення до телефонного кабелю, певна річ, допомагає розслідувати справу, та оскільки підключення здійснюється не слідчими органами, то при відкритій судовій справі не лише заборонено використовувати результати — про них і згадувати не можна. Насамперед: яка психологія людини, що підслуховує телефонні розмови? Про що думає бездоганний службовець, який виконує лише свій обов'язок, свою, так би мовити, роботу (можливо, навіть неприємну для нього), якщо й не через доконечну потребу з наказу, то напевно з корисливих міркувань,— про що він думає, слухаючи телефонну розмову того незнайомого мешканця будинку, якого ми задля стислості назвемо обіцяльником пестощів, з такою винятково гарною, привабливою, майже бездоганною жіночкою, як Катаріна Блум? Охоплює його моральне обурення чи статеве збудження, а чи те й те? Чи він обурюється, співчуває, дістає своєрідне вдоволення, коли людину на прізвисько „черниця“ глибоко ображають огидними пропозиціями, погрозливо мовленими з хрипким стогоном? Ой, чимало чого відбувається у всіх на очах, та ще більше — поза очима. Про що думає сумирний підслухувач, тяжкою працею заробляючи хліб свій щоденний, коли, скажімо, якийсь, згадуваний тут, Людінг телефонує до головної редакції ГАЗЕТИ й каже щось отаке: „Негайно вийняти Ш. цілком, а Б. вставити цілком“. Звісно, Людінга підслуховують не тому, що за ним провадиться стеження, а тому що існує небезпека, як би йому не зателефонували — скажімо, шантажисти, політичні гангстери тощо. Звідки бездоганному підслуховувачеві теє знати, що Ш. означає Штройбледер, а Б.— Блорна та що в НЕДІЛЬНІЙ ГАЗЕТІ нічого не писатиметься про Ш., зате багато про Б. І все ж,— хто може це знати чи бодай підозрювати,— Блорна високо цінований Людінгом адвокат, який безліч разів довів свій хист як у національних, так і в інтернаціональних масштабах. Що мається на увазі, коли в іншій розмові згадуються джерела, які „не можуть зустрітися“, наче ті королівські діти, що для них гадана черниця не поставила свічки,— і хтось там поринає досить глибоко й тоне. А тут ще пані Людінг загадує своїй куховарці зателефонувати чоловіковій секретарці, аби дізнатися, чого б Людінг хотів у неділю на десерт: млинців з маком, полуниць з морозивом та збитими вершками, чи тільки з морозивом, чи тільки із збитими вершками? — на що секретарка, не бажаючи набридати своєму начальникові, але знаючи його смак і, можливо, схильна дати привід до роздратування або неприємностей, досить уїдливо відповідає куховарці вона, мовляв, цілком упевнена, що пан Людінг волів би цієї неділі карамельний пудінг з мигдалевою підливою; куховарка, певна річ, так само знаючи смак Людінга, заперечує й каже, що це для неї новина і чи секретарка, бува, не сплутала власний смак із смаком Людінга, тож хай вона переключить телефон і надасть їй змогу особисто із самим паном Людінгом обговорити його побажання щодо десерту. На що секретарка, яка принагідно супроводжує пана Людінга в поїздках на конференції й харчується з ним по всяких ПАЛАС-готелях та інтер-базах, заявляє, що, коли вона з ним їздить, він завжди їсть карамельний пудинг з мигдалевою підливою; куховарка: але ж у неділю він не їздитиме з нею, секретаркою, то хіба таке неможливе, що Людінгові побажання щодо десерту залежать від товариства, в якому він пробуває. І т. д. І т. д. По тому триває ще довга суперечка про млинці з маком і вся ця розмова пишеться на магнітофонну стрічку за рахунок платників податків! А той, хто прослухує запис і, зрозуміла річ, зобов'язаний стежити, чи тут, бува, не послуговуються кодом анархістів і не означають млинці, скажімо, ручні гранати, а морозиво з полуницями — бомби, можливо, подумає: ну та й турботи в людей; або ж: мені б такі турботи, бо, можливо, в нього щойно втекла дочка, або син робиться наркоманом, або знов підвищено квартирну плату,— усе це, всі ці записи на плівку заведено лише через те, що якось Людінгові пригрозили бомбою; в такий спосіб який-небудь невинний чиновник або службовець врешті довідається, що таке млинці з маком, неборака, кому вони — навіть один такий млинець — були б цілим обідом.