Гра на багатьох барабанчиках
- Автор: Токарчук Ольга
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Літопис
- ISBN: 966-7007-84-5
- Переводчик: Віктор Дмитрук
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гра на багатьох барабанчиках». Краткое содержание книги:
Для широкого кола читачів.
Я подивилася на свої долоні.
Спершу я купила шапку з причепленими до неї чорними кісками. Вони робили темнішими мої зіниці. Коли я вперше приміряла її біля дзеркала, то побачила, як на мене наповзає якась дівчачість. До неї я додала широкі штани, які трималися тільки на стегнах, важкі черевики і вирушила на велосипеді у нестале місто. І я справді була тим дівчатком, бо такою мене бачили інші. Саме такою відбивалася я в лицях інших людей, а що більш я була такою для них, то сильніше ставала такою для себе. Я вже не курила цигарок, не цікавили мене папери на столі й важливі рубрики. Мене тягнуло у місця витоптані, повні голосної музики, повні схожих на мене — купки перед дискотекою, на парковому березі міського озера, в інтернет-кафе, де я радісно відкривала сторінки про моду і Брітні Спірз. Мій голос став вищим, писклявішим, моя шкіра гладшою і вже легше поглинала запах вітру і води. Я зустрічала інших, таких як я, і проводила в розмовах з ними прозорий і плиткий час. Я домовлялася на наступний вечір, але ніколи не мала певности, чи прийду.
Яка це полегкість — стати хоча б на хвильку кимось іншим. У місті це було неважко, бо місто переповнене салонами й найрізноманітнішими крамницями, будь-якого стилю, будь-якого кольору. Існують також секонд-хенди, де одяг, який знімаєш віддається у вжиток іншим. Є помади та олівці, лаки й фарби, печери татуювання і темні, затишні кабінети терапевтів. Недостатньо переодягтися, змінити колір волосся чи пробити ніздрі й губи срібним кульчиком. Треба ще й анулювати самого себе. Засинати ніким і будитися ніким. Є ж нескінченно довгі стежки інших людей, які перехрещуються одна з одною, і власне кажучи, що мало би нас повстримати від перевтілення? Виходити з дому як А., а вертатися як Б. до іншого дому.
З тканини, купленої за копійки на турецькому базарі, я зробила собі довгу до землі сукню, а із залишків — справжню чадру. Витемнила брови хною, їздила на метро в екзотичний квартал і там розчинялася в натовпі. Мацала достиглі кавуни. Спускала очі, коли ловила погляди вусатих чоловіків. Приєднувалась до багатодітних родин і йшла за ними, наче їх маловажна далека родичка. Доходила аж до дверей їхніх квартир у багатоквартирних будинках. Часом непомітно входила за ними і сідала на канапці до солодкого міцного чаю, який пили з маленьких скляночок, а потім закінчувала різне залишене на столику рукоділля — дитячі шкарпетки, нитяну шапочку, майстерне мереживо на краєчку хусточки. Я вже починала, властиво, бурмотіти щось їхньою важкою мовою, вже допомагала приносити з кухні солодкі горішки й бралася виліплювати з каші солодкі вимочені в сиропі кульки. Але під вечір мені ставало душно, і щось гнало мене далі, тому я ще на кілька годин ставала хлопцем у бейсбольній шапочці, в картатій сорочці, який врешті опинявся там, де й інші, і гатив у турецький барабан довбешкою з повстяною голівкою.
Це не було важко. Так змінюватись. Я витягала оті інші постаті з себе, як кріликів з капелюха. Я не творила їх, нічого не вдавала.
По суботах я робилася старою, недомитою бомжихою, яка тиняється барахолкою у пошуках пощерблених чашок і тріснутих люстерок. Мені подобалося, як інші трималися тоді від мене здалеку. Ніколи я не мала для себе стільки простору, як тоді.
Раз на місяць я зупинялася в якому-небудь готелі. Вдавала іноземця-бізнесмена. Тоді наповнювала попільнички недокурками цигарок і стежила по телевізору за курсом долара. У лазничці я лишала після себе запах одеколону і сліди пінки для гоління. На чай покоївці — завжди трошки більше, ніж водиться, аби запам’ятала того когось, кого не було.