Гра на багатьох барабанчиках

Школу я знайшла на околицях міста, мені порадив її хтось зі знайомих. Це навіть добре, що так далеко, думала я, бо їзда потягом через місто завжди заспокоює мене, вгамовує. Тут з потягу не видно міста, а лиш поодинокі, відокремлені один від одного будинки, завжди, зрештою, в розпалі ремонту, в розгардіяші будівництва — крани, кольорові паркани, які відділяють їх від вулиці. Часом видно кілька вулиць, щойно саме викінчених, з яких недавно прибрали білі сліди заправи і бетону, але які залишаються незаселеними, наче ніхто не має достатньо відваги, аби вселитися в цілком нові сучасні простори. Може, в майбутньому у цей спосіб місто зовсім обезлюдіє — що більше буде нових будинків, то менше людей хотітиме їх заселити, що більше будинків, то менше людей — проста й одночасно таємнича засада, яка повинна бути відома будівельникам. Або люди будуть вперто, з розпачем і в страсі перед новим гніздитися в нетрях, у мазанках, у халабудах, розставлених у закутках парків, а пустим сріблястим багатоповерховим будинкам залишиться меланхолійно відбивати небо, пливкі танці хмар — рух летючий і нелюдський.

Коли я вперше їхала залізницею через місто, то мала дивне відчуття — ця їзда, вид з вікон, лагідний шурхіт коліс по рейках розмазували мене. Бо місто з вікон вагона видавалося особливо безформним, нерішучим, тому і я втрачала обриси. Воно було великим повітряним цепеліном, який суне по небу, а його змінюють швидкоплинні конфігурації хмар, подмухи повітря. Воно ніби весь час лишалося тим самим містом, але потім я вже щодня помічала якісь нові деталі. На пустих площах протягом ночі виростали засклені будинки. Бувало й так, що станції метро не зберігали послідовности, вискакували одна перед одною або, навпаки, зволікали з виходом на сцену. Крамниці. Вони мандрували цілком відверто, а години, коли вони відчинялися, були для мене абсолютно непередбачуваними. На моїй вулиці ніколи не можна було мати певности, чи знайдеш ту саму крамницю, яка тут була вчора. А якщо вона й була, це зовсім не означало, що там буде те саме вино, той самий сорт хліба, як і тиждень тому. Виглядало також, що люди швидко нудилися. Постійно можна було бачити великі вантажівки, повні меблів — це мешканці переїздили з однієї дільниці в іншу. Мандрували музейні колекції — туристи мали з цим найбільший клопіт, бо звикли трактувати музеї як найбільш сталі й солідні місця на землі. Може, десь і так, але не тут.

Тому слід було бути дуже уважним. Я мусила дивитися. Дивитися. Спостерігати місто, щоби воно не вийшло з-під мого контролю. Їдучи залізницею через нескінченні передмістя, квартали гаражів, підфарбовані сумні житлові райони, я поволі усвідомлювала, що почуваюся щасливою. Для мене то був чи не найприродніший спосіб існування: неуважно спостерігати на відстані, не брати участи в житті, лиш приглядатися до його виявів, минати, кидати погляд. Пересуваючись залізницею по місту, я була, як ті туристи старшого віку, котрі наймають кліматизований автокар і сунуть, як моторизовані духи, розпливчасті за затемненими шибами — минущі свідки подій. Саме так було й зі мною: я спостерігала з-за шиби зникомі образи, жанрові сценки, що зводилися до декількох жестів — єдиний вид людського спілкування, який можна було звідси побачити. Узагальнені дерева, парки, що зливаються в поодиноку лагідну зелену стрічку. Факт, що я ні на чому не можу затримати погляду, лагідно ліквідував усе моє набрякле, вічно готове «я». Я віддавалася минанню, яке уніфікує все, що назовні. З вікна вузькоколійки деталь втрачала назву, анулювалася.