Забудь-річка
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-77-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Забудь-річка». Краткое содержание книги:
Багато років по тому випадково зустрічаються двоє їхніх нащадків і між ними спалахує кохання. Герої ведуть родинне історичне розслідування трьох доль, які переплуталися і стали фактично однією потрійною долею — долею українця у Другій світовій війні.
Назва роману походить від старого язичницького символу — Забудь-річки, що розділяє світ живих та світ мертвих. Саме така Забудь-річка протікає між поколіннями у кожній українській родині.
ISBN 978-966-8659-77-5
© Нора-Друк, 2016
Степан заспокійливо поклав руку Уляні на зап’ясток:
— Зведеним.
— Ну то ми й розібралися б. Бабуся не казала, про що вони там у листах писали?
Мама Марія знизала плечима.
— Та я так і не згадаю. Їй же вже за сімдесят було, коли мені розповідала про все це. Якби раніше. Але ж часи самі знаєте, які були. Дітям про родичів зайвого не казали. Бо в школі всім за приклад Павліка Морозова ставили, щоб усі здавали своїх. Мало там що.
Ввечері у ліжку Степан довго крутився з боку на бік.
— Про історію думаєш? — пригорнулася до нього Уляна. Попри теплу весну, ночі ще були холодними, тому мама принесла аж дві ватяні ковдри, під якими вони ніяк не могли влаштуватися бо йому було жарко, а їй — холодно.
— Про батька, — він перевернувся на спину і обійняв її за плечі.
— А що думаєш?
— Про фразочку цю його, що він на третину з Полтави.
Уляна потерлася щокою об його груди:
— А хіба це так важливо?
— Я завжди не розумів, як це може бути «на третину»? А тут же саме на третину і виходить. Твій дід звідки?
— З Бережан.
— Ну от. І другий Степан, той що справжній, теж з-під Бережан. А третій — з Полтави. От і виходить, що на третину. Значить він знав про всіх. Правда?
Уляна замість відповіді мовчки зітхнула. Степан же, здається, повністю заглибився у дослідження цього історичного трилера.
— Виходить, що насправді мій батько міг у дивізії «Галичина» воювати?
— Виходить, що міг. На третину.
— От бачиш. Тому мені нічого й не розповідав. А ще на третину — в УПА. А ще на одну — у Червоній армії.
— А батько що, зовсім нічого не казав?
— Та де там! Ти ж чула, що мама казала про Павліка Морозова? Так це не жарти. Вони тоді власних дітей боялися. Ну не те щоб боялися, але остерігалися — мало що у школі бовкне.
Уляна обхопила ногою його тіло і притислася якнайміцніше.
— Як добре, що зараз такого нема.
— Поки нема. Ти ж бачиш, що робиться. Знов у нас «велика перемога» над фашистами. А звідти і до Павліка Морозова не так далеко. Твоя бабуся і мої батьки мудрими людьми були і знали, як швидко все може помінятися. Життя навчило, — він на мить замислився. — Але знаєш, що у цій нашій історії найстрашніше?
— Що?
— Що усі ці три Степани воювали один проти одного. І двоє з них проти цієї самої «великої перемоги». Один лише твій дід воював «за», та й то не з власного бажання. Коли він припинив писати?
— Не знаю. Мама казала… як вона казала… Поїхали у сорок шостому. І два роки листів не було. Тобто десь у сорок четвертому. Ну, але ж це не тільки від діда листів не було. А від усіх.
— Зрозуміло. Не думаю, що у сорок четвертому хтось міг писати у Бережани з німецької армії. Чи навіть з УПА. Бо там уже була радянська влада.
— Мабуть, так.
— Тобто виходить, що твій дід тоді й пропав. Безвісти — значить міг потрапити в полон, а міг загинути.
Уляна замислено водила пальцем по чоловічих грудях, немов письмена якісь вимальовувала.
— Ну а ті двоє? — вів далі Степан. — Вони теж могли загинути, а могли потрапити в полон, тільки радянський.
— І опинитися в таборі, — замислено продовжила Уляна.
— Так само, як і твій дід. Бо з німецького полону усіх відправляли в табори.
— І сидіти могли усі разом…
— Гіпотетично — так. Хоч насправді це неймовірно.
Уляна посміхнулася:
— А троє Степанів — це імовірно?
— Теж правда.
— А потім вийшли з табору і нікому нічого не розповідали, бо боялися якогось Павліка Морозова.
Він підвів голову і подивився на її обличчя, немовби міг щось побачити у темряві
— Ти що, й справді не знаєш, хто такий Павлік Морозов?
— Нє-а, — вона помотала головою і засміялася. — Твоє волосся на грудях лоскоче мені носа.
— Ти що, в піонерах не була?
— Була.
— І що, вам не розповідали про Павліка Морозова?
— Так це вже за Горбачова було. Нам про Перебудову розповідали, а не про твого Павліка.
— Боже! Дитятко! Я сплю з малоліткою!
— А за це стаття, — Уляна ляснула чоловіка долонею по грудях.
— Так от, слухай, дитинко. Павлік Морозов здав свого батька комуністам за те, що той ховав хліб.
— Та знаю я, — перервала його Уляна. — Думаєш, я зовсім дитсадівська?
— А чого ж придурюєшся?
— Хочу і придурююся. Може мені подобається.
— Ти обережно. Бо на мене і так дивляться, як на розбещувача дітей.
— Це ти про кладовище? Про наших військових дам?
Вони засміялися. Це було непередаваним кайфом лежати отак удвох, розмовляти, перестрибуючи з однієї теми на іншу, і Уляні здавалося, що Степан цілком поділяє цей кайф.