Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
Білим каменем було його обличчя.
«Джеймс Чарлз Арбутнот, колишній керівник „Максимус-Філмс“!» — подумав я.
«Так!» — прошепотів небіжчик.
«Але ж, але ж! — вигукнув я по думки. — Коли я бачив вас востаннє, то якраз мчав тринадцятилітнім хлопчаком на роликах повз „Максимус-Філмс“, того самого тижня, коли ви загинули, і дні за днями були засипані світлинами двох автомобілів, що розтрощились об телефонний стовп, жахлива катастрофа, залита кров’ю бруківка, і розплющені тіла, і ще два дні були завалені фотографіями тисяч заплаканих облич на вашому похороні, мільйона квітів, справдешньо-щирих сліз з очей нью-йоркського керівництва, і заплакані очі за двомастами парами чорних окулярів на обличчях акторів — і жодної тобі усмішки. Вас по-справжньому забракло всім. А наостанок іще декілька світлин розтрощених автівок на бульварі Санта-Моніка, тож іще кілька тижнів цього ніяк не могли забути газети, а радіостанції невпинно лили потоки хвали, прощаючи королю те, що він відійшов навіки… І всім тим, Джеймсе Чарлзе Арбутноте, були ви!»
«Та бути цього не може! Неможливо! — мало не закричав я. — То це ви сеї ночі опинилися на мурі? Хто ж вас туди висадив? Щоб ви загинули вдруге? Та невже? Як? Чому?!»
Вдарила блискавка. Гуркнув грім, немовби грюкнули якісь велетенські двері. Дощ заливав небіжчикові обличчя, витворював патьоки штучних сліз на його очах. Дощівка заповнила йому розкритого рота…
Я заверещав, крутнувся і кинувся навтьоки.
Добігаючи до таксі, усвідомив: моє серце лишилося там, із тим тілом!
Та воно мене таки наздогнало. Мов рушничним пострілом, ударило мені в діафрагму й жбурнуло мене на машину.
Таксист чомусь придивлявся до тієї жорстви, що лишилася позад мене і яку періщив дощ.
— Там хтось женеться? — закричав я.
— Ні!
— Хвала Богу! Мерщій звідси!
А двигун здох.
Ми обидва застогнали з відчаю.
0, таки завівся! Зглянувся на наш перепуд.
Непросто це: дати задній хід на швидкості шістдесят миль за годину.
Але ми це втяли.
4
Півночі просидів я, роззираючись по своїй звичайній кімнатчині з її банальною обстановкою… у тому невеличкому затишному котеджику на нормальній вулиці в спокійному кварталі нашого міста. Випив три чашки гарячого какао — й аніскілечки не зігрівся, а знай ковтав дрижаки, спрямовуючи відзняті кадри на стіни.
Люди не помирають двічі, повторював я сам собі. Ну, не міг, ніяк не міг Джеймс Чарлз Арбутнот бути отим чоловіком, що хапав пальцями холодний вітер на тій драбині! Трупи зотлівають, розпадаються. Трупи зникають.
Пригадався мені день 1934-го року, коли Дж. Ч. Арбутнот вийшов з автомобіля перед своєю студією, а я, саме припхавшись туди на роликах, спіткнувся й упав йому в обійми. Сміючись, він притримав мене, тоді підписав книжку, ущипнув мене за щоку й зайшов у приміщення.
А тепер, Святий Боже, святий-кріпкий! Тепер той чоловік, давно пропащий у часі, телепнувся з муру в цвинтарну траву.
Тут я вчув якісь голоси й навіть уздрів заголовки:
— Ні! — заявив я білій стелі, де шепотів дощ і саме падав той чоловік. — То був не він! Це брехня!
«Зачекай-но до світанку!» — застеріг голос.
5
Та світанок нічим мене не розрадив.
Ні радіовісті, ні тебе-новини не знайшли жодного воскреслого мерця.
У газеті було повно авто-мото-трощ і нальотів на наркоманські кипіла, але про Дж. Ч. Арбутнота — нічичирк.
Вийшов я зі свого будинку та й поплентав до гаража, переповненого іграшками, старими науковими журналами та часописами для винахідників, — гаража, де не було автівки, а стояв лише мій старенький велик.
Проїхав я півдороги до студії, поки нарешті схаменувся: як це я наосліп перетнув стільки перехресть, а жодного не пригадаю? Приголомшений і тремтячий, я так і звалився з велосипеда на землю.
Тут вогненно-червоний «родстер» запахтів смаленою гумою й зупинився біля мене.
Водій у кепці з козирком назад побахкав по дроселю. Він дивився на мене крізь вітрове скло своїми різними очима: одне, ясно-блакитне, було нічим не озброєне, а друге ховалось за вдавленим у нього моноклем і блискало на мене заломленим сонячним полум’ям.
— Привіт, ти, дурний сучий синку! — вигукнув він, виказуючи вимовою якісь суто німецькі голосівки.
Я мало не випустив велосипеда з рук. Таж я бачив цей профіль, викарбуваний на старих монетах, коли мені було ще дванадцять. Цей чолов’яга є або воскреслим Цезарем, або якимось верховним німецьким понтифіком періоду Священної Римської імперії. Серце мені так закалатало, аж вибило все повітря з легень.