Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91
- Автор: Шекли Роберт, Хендерсон Зенна
- Серия: ППФ (пригоди, подорожі, фантастика) #91
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0526
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91». Краткое содержание книги:
Місіс Рожинка обережно висипала сіль із долоні у воду, а потім перевернула догори дном сільницю. Перемішала воду гілочкою. Коли сіль розчинилася, всі лінженійки вишикувалися в чергу, тримаючи долоні човником. Кожна, немов причащалася, отримуючи повні пригорщі солоної води. І всі вони швидко, щоб не зронити жодної краплі, підносили руки до обличчя і глибоко вдихали, всмоктували солоний розчин.
Місіс Рожинка була останньою, і коли вона підвела обличчя, Сіріна ледве стримала сльози, побачивши в її очах глибоку вдячність. Десятки лінженійок товклися довкола, намагаючись торкнутися вказівним пальцем її щоки — Сіріна вже знала, цей жест означає подяку.
Коли натовп розтанув у тіні кущів, місіс Рожинка сіла навпочіпки і з ніжністю погладила сільницю.
— Сіль, — мовила Сіріна, вказуючи на сільницю.
— Шріпріл, — сказала місіс Рожинка.
— Шріпріл? — перепитала Сіріна, стараючись правильно вимовити незнайоме слово.
Місіс Рожинка кивнула.
— Шріпріл добре? — спитала Сіріна, намагаючись збагнути, що сталося.
— Шріпріл добре, — відповіла місіс Рожинка. — Немає шріпріл — немає маленький лінженієць. Дуві… Дуві… — Вона затнулася в пошуках потрібного слова. — Тільки Дуві — більше немає. — І похитала головою не в змозі перекрити це провалля у взаєморозумінні.
Сіріні здалося, що вона зрозуміла місіс Рожинку.
— Ох, — проказала Сіріна. — Дуві — остання лінженійська дитина? Більше немає?
Місіс Рожинка подумки розібрала кожне слово і ствердно кивнула.
— Більше немає. Немає шріпріл, немає діти.
Сіріна раптом стрепенулася від передчуття. Може, може, саме через це точиться війна? Може, їм потрібна лише сіль? Для них вона — найдорожчий скарб. Може…
— Сіль, шріпріл, — сказала вона. — Більше, більше шріпріл, і лінженійці відлетять додому?
— Більше, більше, більше шріпріл, так, — заговорила місіс Рожинка. — Рушати додому — ні. Дім немає. Дім недобре. Немає води, немає шріпріл.
Он воно що. Сіріна замислилась.
Місіс Рожинка подивилася на Сіріну й у тиші, що запала, в кожної блискавкою сяйнула думка — інша належить до ворожого табору. Місіс Рожинка поглянула на Крихітку та Дуві, які радісно копирсались, у кошику, й сказала:
— Нема більше лінженійці. — повела рукою в бік поля з кораблями. — Ні більше лінженійці.
Сіріна сиділа приголомшена; обмірковувала, яке значення це може мати для Вищого Командування Землі. Немає більше лікженійців з їхньою жахливою, руйнівною зброєю. Немає більше, окрім тих, хто приземлився; не треба боятися, що чужий світ надішле підкріплення взамін загиблих кораблів. Коли зникнуть ці, зникнуть і лінженійці. Земляни мусять знищити лише цей флот — звісно, без важких втрат не обійтися — і вони виграють війну… і знищать цілий народ.
Лінженійці, мабуть, прибули шукати притулку, або ж вимагати його. Сусіди, які побоялися просити, а, може, їм не дали часу попросити. Як вибухнула війна? Хто вистрілив першим? Чи знає це хтось напевне?..
Сіріна повернулася додому з порожнім кошиком і непевністю. Скажи, скажи, скажи, — шепотіла трава, відгукуючись на її кроки, коли йшла пагорбом. — Скажи, і війна скінчиться. “Але як? — . волала вона подумки. — їх зітруть на порох чи дадуть прихисток? Який?”
Убий, убий, убий, — вимагав гравій під ногами, йоли ступила на всипане дрібними камінцями подвір’я. — Убий чужих… немає нічого спільного… не люди… скільки наших почиває в славі.
“А скільки їхніх почиває в славі? Скільки їх загинуло в падаючих, палаючих кораблях?”
Сіріна дала Крихітці книжку з картинками і вийшла в спальню. Сіла на ліжко, втупивши погляд у своє відображення в дзеркалі. Що буде, коли їм дадуть солону воду, а вони вимагатимуть більше — всі наші океани, навіть якщо зараз запевнятимуть, що вони їм не потрібні. Множитимуться, множитимуться, і заберуть наш світ… витіснять нас… загарбають…
А їхні чоловіки… та й наші. Вони засідають вже кілька тижнів і ніяк не дійдуть згоди. Кожна сторона боїться програти, бо ніхто нічого не знає про свого супротивника. Мабуть ніхто з наших людей не знає, щр лінженійці можуть складати вуха і затуляти носа. І жоден лінженієць не уявляє, що ми приправляємо їжу тим, без чого вони вироджуються.
Сіріна не знала, скільки часу отак просиділа; врешті, її розшукав Крихітка і став вимагати вечерю, а потім вона заходилася вкладати його спати.
Ледве не збожеволіла від сумнівів, поки не повернувся Торн.