Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91
- Автор: Шекли Роберт, Хендерсон Зенна
- Серия: ППФ (пригоди, подорожі, фантастика) #91
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0526
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91». Краткое содержание книги:
— Крихітко, скільки разів ти грався з Дуві?
— Скільки? — Крихітка замислився. — Зараз порахую, — поважно мовив він і хвилину чи дві щось бурмотів і рахував на пальцях, а тоді переможно виголосив: — Один, два, три, цілих чотири рази!
— І ти не боявся?
— Ні-ні! — І швидко додав: — Ну хіба що трішечки, попервах. Я гадав, може, у них є хвости, щоб обгортати шию. Але виявилось, що хвостів у них немає… Лише одяг… такий як у нас, а під одягом вовна.
— Ти казав, що бачив також маму Дуві?
— Еге ж, — мовив Крихітка. — Вона була там першого дня. Саме вона випровадила решту геть, коли вони обступили мене. Всі дорослі. Жодної дитини, за винятком Дуві. Вони трохи штовхалися, хотіли доторкнутися до мене, але мама Дуві наказала їм піти, і вони пішли, залишилася тільки вона з Дуві.
— Ох, Крихітко, — вихопилось у Сіріни; вона перелякалася, уявивши малюка, якого обступили лінженійці, штовхаючись і намагаючись “доторкнутися” до нього.
— Що з тобою, неню?
— Нічого, любий, — вона облизнула пересохлі губи. — Можна я піду з тобою наступного разу і подивлюся на Дуві? Я хотіла б познайомитися з його мамою.
— Звичайно! — вигукнув Крихітка. — Ходімо.
— Ні, не тепер, — мовила СірІна, відчуваючи, як од страху ноги в неї стали ватяними. — Вже запізно. Підемо взавтра. І, Крихітко, не кажи поки що нічого таткові. Нехай це буде для нього несподіванкою.
— Гаразд, мамо. Це буде чудовий сюрприз, правда? Ти ж була страшенно здивована, еге ж?
— Так, я дуже здивувалася. Наступного дня Крихітка, сівши навпочіпки перед норою під муром, обстежив її.
— Трохи завузька, — вирішив він. — Ти можеш не пролізти.
Сіріна засміялася, хоча серце в неї стугоніло від хвилювання.
— Було б дуже ніяково прийти в гості і застрягти в дверях.
— Було б смішно, — розвеселився Крихітка. — Може, підемо пошукаємо для тебе справжні двері?
— Ні, — поквапилася заперечити Сіріна. — Ми розширимо цю діру.
— Гаразд, піду приведу Дуві — він допоможе копати, — сказав Крихітка.
— Чудово, — відповіла Сіріна і клубок підступив їй до горла.
Кріхітка ліг на пісок і ковзнув під огорожу.
— Починай копати. Я скоро повернуся, — гукнув він.
Сіріна опустилася навколішки і взялася до роботи: пісок був такий пухкий, так легко піддавався, що вона загребала його зігнутими руками.
Враз почула скрик Крихітки.
На мить знерухоміла. Далі скрик повторився, вже ближче, і Сіріна кинулась, як навіжена, відгрібати пісок. Коли протискалася попід муром, пісок насипався їй за комір і вона обідрала спину.
Раптом із кущів вихопився Крихітка. Він скиглив і вигукував:
— Дуві! Дуві тоне! Він у ставку із золотими рибками! Увесь під водою! Я не можу його дістати! Неню!
Сіріна взяла його за руку і потягла за собою до ставка. Хлопчик спотикався і не встигав за нею. Підбігши до води, вона перехилилася через невисокий парапет і крізь збурену каламуть побачила зелене пухнасте хутро й розплющені очі. Майже не вагаючись, пірнула у ставок. Навпомацки, в каламутній темряві, шукала Дуві, знову й знову відчуваючи поштовхи маленьких кінцівок, що зникали перш ніж вона встигла схопити їх.
Потім випірнула. Хапаючи ротом повітря і відпльовуючись, виштовхала на сухе Дуві, який все ще борсався. Крихітка потяг його до себе, Сіріна ж, перевалюючись через край водойми, оступилась і впала на Дуві.
Раптом вона почула ще різкіший, пронизливіший крик; її грубо зіштовхнули з Дуві, і маленьке створіння опинилося на рожевих руках. Сіріна відкинула з рчей довге мокре волося і зустрілася з ворожим поглядом рожевих очей матері Дуві.
Тоді Сіріна схилилася над Крихіткою і притисла його до себе, насторожено стежачи за лінженійкою.
Рожева мати занепокоєно обмацувала своє дитя; тут Сіріна помітила, що у Дуві на ногах були перетинки і очі такого ж кольору, як хутро. Перетинчасті ноги! Святий Боже! Не дивно, що мати Дуві так перелякалася.
— Ти можеш розмовляти з Дуві? — спитала Сіріна Крихітку, що й далі рюмсав.
— Ні! Грати можна і без слів.
— Не плач, Крихітко. Дай мені зосередитись. Мати Дуві гадає, що ми хотіли завдати йому болю. Він не може потонути. Як нам пояснити його мамі, що ми не хотіли зробити нічого лихого?
— Ну, — Крихітка потер щоки долонею, — ми могли б обійнятися…
— Це не годиться, — мовила Сіріна майже у розпачі, помітивши в кущах яскраві постаті, які рухались, наближаючись до них. — Боюся, вона не дозволить і торкнути його.