Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Iване Тимофiйовичу, приймете мене до созу? – зустрiв Бондаря бiля гамазею.
– Пiднялася душа? – засмiявся чоловiк, запрягаючи конi.
– Пiднялася. За одну нiч себе iншою людиною вiдчув. В райкомi Павла Михайловича не застали: виїхав до фрунзiвцiв. Техсекретар, довiдавшися, що Свирид Яковлевич має намiр поїхати в комуну, аж на вулицю вийшов:
– Свириде Яковлевичу, ви ж накажiть товаришу Савченковi, щоб негайно приїжджав. Негайно.
– Чого ти так хвилюєшся?
– Як же не хвилюватися? Павлу Михайловичу треба здавати справи.
– Що!? – вражено глянув на секретаря i зупинився.
– На нову роботу перекидають Павла Михайловича. В окружком.
– В наш?
– Нi. Кудись ближче до столицi. I приємно, Свириде Яковлевичу, i великий жаль. Працювати з Павлом Михайловичем було все одно, що кожного дня на новий щабель пiднiматися. В Йони Чабану мало сльози не котяться, а про його Iляну й не питайте.
– Прекрасний чоловiк жив iз нами, – задумливо хитнув головою Свирид Яковлевич.
Знову дорога закурилася пилом, знову заспiвала вода пiд мостами, закружляли нивки i стрункiсть лiсiв пiдтримувала голубу покрiвлю неба. I ось обабiч дороги розкинулось неполатане, не роз'їдене межами привiлля ланiв.
– Фрунзiвськi поля! – Свиридов! Яковлевичу навiть дихати стало легше.
– Обсiялися вже, – захоплено промовив Iван Тимофiйович. Все чiткiше напливало коло молодого саду, зсередини якого проглянули камiннi будiвлi фрунзiвцiв. А далi над ярами мальовничо розкинувся Майдан Соболiвський, знаменитий першою в районi школою колгоспної молодi. Сюди з усiх сiл з'їжджалася юнь набиратися знань, вивчати агрономiю, правила рiльництва. На чималому спадистому полi школа запровадила правильну сiвозмiну, а на дослiдних дiлянках вирощувала новi культури.
Павла Михайловича застали у школi, де вiдбувалися комсомольськi збори. Вiн зрадiв, побачивши Свирида Яковлевича i Iвана Тимофiйовича, кивнув головою, щоб сiдали поруч iз юнiстю.
Пiсля зборiв Савченко уважно вислухав Мiрошниченка i Бондаря.
– Класи без боротьби не зникають, – коротко вiдповiв. – Куркулiв приборкаємо… А тепер поїдемо до фрунзiвцiв. Потiм заглянемо ще в один колектив. Набирайтеся досвiду. Це здасться i для господарювання i для агiтацiї.
– Павле Михайловичу, – захвилювався Бондар, – а як же бути, що виїжджаєте ви?.. Знову комусь дiло в ненадiйнi руки може попасти.
– Спокiйнiше, Iване Тимофiйовичу. Сказано: куркульню буде приборкано… Бiльшовики не розкидаються словами. Це тобi особливо треба запам'ятати – для дальшої роботи пригодиться.
– Запам'ятаю, – зрозумiв натяк Павла Михайловича i з вдячнiстю подивився на по-юнацькому впевненi i свiтлi очi.
XLVI
Досить було Дмитровi тiльки побачити хату Бондарiв – i вже серце його починало тоскно стискатися, непокоїтися. З тягучим, неприємним почуттям вiн переступав високий порiг, знаючи, що знову стрiне наполоханий погляд дiвчини, а потiм вона буде мовчати до самого його вiдходу. Проте впертiсть i iскорка вiри, що вiн-таки доб'ється свого, тепер щосвята звали парубка до Бондарiв. Вiн мучився, мовчазно сидячи на лавi, чув, як переїдалась його середина, часом самому на себе хотiлося плюнути з досади, проте висиджував до вечора i лихий повертався додому.
Сьогоднi ж найтяжче було йти. Думав, що пiсля бiйки з Григорiєм дiвчина стрiне його з ненавистю i бiльше нiколи не промовить навiть слова.
На подвiр'ї, бiля квiтника, де тепер пишно цвiли гордовитi жоржини, його зустрiла Марiйка гарячим потиском руки i веселим усмiхом.
– Сину мiй, Дмитре, дiло тепер, здається, на твоє повертає, – прошепотiла й оглянулась навкруги.
– Та невже? – чогось похололо всерединi. Недовiрливо подивився в жовтувате, окреслене дрiбними зморшками обличчя Марiйки; рiзнули свiтом блискучi зуби в прив'ялому обiдку побiлiлих уст, i зупинив погляд на журавлi, що скрипуче вклонявся землi, подзвонюючи баддею.
– Правду кажу, – iдучи до хати, притулилась до парубочого рукава. – Сама наказала менi, щоб Гриця i на порiг не пускала. Що й казать, горобець який маленький, – i то серце має. А вона пам'ятлива. Iди ж до неї, а я пiзнiше навiдаюсь. Бо ще по господарству треба поратись.
«Невже з Грицем порвалося все? – ще не вiрив словам Марiйки. – А хоч i порвалось, може, своїм приходом ще гiрше вражу її?»
Несмiливо увiйшов у хату.
Голубий засмучений погляд тихо зустрiв його i зразу ж погас. Голова похилилась на груди, хвилясте волосся прикривало тiнями помарнiле обличчя.
«Яка ж ти запечалена», – тiльки тепер вiн зрозумiв, як нелегко було Югинi на душi, пожалiв її. I захотiлося знайти таке слово, щоб можна було втiшити дiвчину i не осквернити її почуття, невмiло зачепивши за болючу струну.