Біс Плоті

— А що, мандрованцю, не подужав і ти, хи-хи!

Але й на те не обізвався, ступав дерев’яними ногами, знісши бліде, зморене й мокре від поту лице, а в очах його палала туга.

— Дурисвіти ви всі, мандровані торбохвати! — гукнув за спиною той-таки голос.

Вийшов у хвіртку й побачив перед собою цілком порожню вулицю: не було там ані людини, ні худобини, ні пса, ані кота, ані птиці — синій сутерен, у якого вкидано було брилу напівпрозорого льоду. І та вулиця втягувала його в себе, і він подумав: як добре було б звідсіля втекти. Отак забути все, що сталося, і ніколи про те не згадувати, і ніколи в це містечко не повертатися й не заходити, а викреслити його з пам’яті, як викреслює з книжиці своєї непотрібного чи невдало складеного вірша. Але втекти не міг, одне, дав слово, а друге, залишив в отамановому домі торбу, а ще Євангеліє, єпитрахиль, пояса і всілякі потрібні речі, а передусім — книжицю, де складено в копицю снопи його духу із зерном слів. Всього можна позбутися, подумав Климентій, а цього — ніколи, бо тоді його життя стане порожнє, як оця вулиця, й непотрібне, а слова, які так любить низати на нитку свідомості, йому цієї зради ніколи не простять. Навіть здалося, що й будинки, котрі й складають цю мертву вулицю, порожні і так само мертві, бо ті люди, які в них ховалися й цікаво зорили на нього, коли йшов сюди, цілком утратили до нього цікавість, а значить, перестали існувати, пішли жити у сфери із його цілком непоєднані, ніби він був у сні, а вони в дійсності або ж навпаки. І єдиний чоловік не втратив до нього ще інтересу, отже, не відрікся, а відтак навсправжки існував — був то дяк на шкільному порозі, який все ще сидів, обіпершись спиною об двері, й кушпелив люльку, мальовничо виписуючи димом хмари і сплутані нитки.

— Idem per idem[37]? — спитав дяк.

— Ще не закінчив, — мовив Климентій.

— Humanum errare est[38], — сказав дяк.

— Хочу повторити, — мовив Климентій. — Gutta cavat lapidem non vi, sed saepe cadendo[39].

— Homo sit homini dens[40]? — спитав дяк.

— Homo sum, — втомлено сказав Климентій, — humani nihil a me alienum puto[41].

— Може, ваша милість, чинили in dubio[42]?

— In omnibus aliquid, in toto nihil[43], — сказав Климентій утомлено.

Тоді дяк вийняв з рота люльку й зареготав.

— Misce[44]! — сказав.

— Що саме? — спитав Климентій.

— Misericordia et nonsens[45], — відповів дяк.

— Ех nihilo nihil, — мовив Климентій печально. — Errare humanum est[46].