Списоносці
- Автор: Беркеши Андраш, Кардош Дьєрдь
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: М. В. Лембак
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Списоносці». Краткое содержание книги:
В центрі роману — колишній хортістський офіцер, материй шпигун, хитрий провокатор, один з організаторів «Списоносців», який керується в житті єдиним гаслом: «Мета виправдовує засоби».
Відчуваючи, що наближається кінець, цей політичний авантюрист пише спогади, в яких яскраво розкриває злочинну, антинародну діяльність терористичної організації.
Роман виховує в читача пильність, непримиренність до ворога.
Твір видається в Радянському Союзі вперше.
Я уважно слухав Феттера, намагаючись зрозуміти, куди він хилить.
— Однією з таких вимог росіян, — вів далі мій друг, — буде притягнення до відповідальності так званих воєнних злочинців. Думаю, союзники цю вимогу Радянського Союзу в принципі вже прийняли. Постає питання, хто попаде до тих списків з ваших людей? Слід припустити, що й ви, любий генерале!
— Я? — перепитав я вражено. — Чому ж саме я? Бібліотекар тихо засміявся, від чого його довга постать зсутулилась.
— Ай-яй-яй, генерале, сьогодні ви ставите не дуже дотепні питання. А чому б не попасти в той список людині, яка була одним з організаторів розгалуженого по всій країні таємного терористичного руху? — спитав він, кліпаючи очима. — Людині, котра діяла в одній балканській країні зовсім не в інтересах поглиблення дружби між народами, людині, яка могла б розповісти багато цікавого про підготовку вбивства бідолашного югославського короля?..
Слова Феттера настільки приголомшили мене, що я навіть не встиг здивуватись. З досадою подумав, що не помітив пастки, поставленої спеціально для мене. А я мав змогу помітити її: адже, як я пізніше пригадав, мова бібліотекаря була цілком недвозначною: Взяти хоча б його нарікання на німецьку великодержавну експансію. Мовляв, занепадає угорська культура. Вже це мало насторожити мене.
Я завжди схиляв голову перед діяльністю англійських розвідувальних органів. Спритність британців полягала в тому, що вони збирали матеріали заздалегідь і вміли ними скористатись у потрібну мить. Так було й тепер. І чому я довгі роки вважав, що англійці нічого про мене не знають? Виявляється, вони знали все, тільки не чіпали мене, бо я їм не заважав.
Мені дуже не хотілось осоромитися перед бібліотекарем. Правда, становище моє не було скрутним — адже безпосередня небезпека мені не загрожувала. Я мав зробити вибір: або залишитись до кінця з німцями, або перейти на бік англійців. Досі мою поведінку визначала ненависть до Радянського Союзу і прагнення захистити свої власні інтереси. Але лишатися на боці німців і далі я вважав просто безглуздям. Треба було застрахувати себе.
Ось і нагода трапилась. Я промовив з усмішкою:
— Бачу, любий маестро, ви в своїх книжках вичитали чимало цікавих речей.
— Генерале, — відповів Феттер, — у книжках є все. Не тільки минуле, але й майбутнє. Крім того, я уважно читаю газети, бо мене дуже цікавить це майбутнє…
— Які ж у вас є гарантії щодо мого майбутнього? — спитав я вже цілком серйозно.
— Моє слово і рука!
Подробиці зараз не мають значення. Головне, цей потиск руки ліквідував проблему, яка мучила мене останнім часом. Я не вагався, бо не вважав це переходом на бік ворога. Ні! Мій ворог, більшовизм, наступав від Волги.
Я подав руку англійцям в 1943 році, інші зробили це в сорок четвертому, а деякі навіть після сорок п'ятого. Ніяких докорів сумління я не відчував. Та й чого ради? Адже я при цьому не тільки переслідував особисту мету, а й виконував таємні інструкції влади щодо зондування політики англо-саксів.
У Будапешт я повернувся, лише наступного року. Тоді ти жив у Стокгольмі. Магді вже минуло п'ятдесят років, але завдяки косметиці ніхто б не дав їй і сорока. Ми вже давно не жили подружнім життям. Мати твоя працювала чудово. В згаданій посилці ти знайдеш багато матеріалів про неї, а також і про Анну-Марію, яка й надалі лишилась у Женеві. Жолт на фронті героїчно знищував більшовиків, і я радо слухав розповіді про його неабияку хоробрість. Він служив старшим лейтенантом у бронетанковій частині.
В Будапешт я прибув не з своєї волі, а за завданням.
Перед від'їздом ми з полковником Пайпом, керівником швейцарського відділення англійської розвідки, докладно обміркували становище. На його думку, війну треба за всяку ціну якнайшвидше закінчити, але разом з тим необхідно затримати наступ росіян. Цей тактичний варіант для мене був незрозумілим, бо під час свого перебування в Швейцарії я одержав від начальника угорського генерального штабу кілька шифрованих інструкцій сепаратного миру. З потрібними людьми мене познайомив Феттер. Довелось вести переговори і з американським генералом Купером. Я повідомив його про точку зору нашого уряду: ми згодні були затримати радянський наступ на лінії Карпат доти, доки об'єднані англо-американські парашутні частини Середземноморської армії займуть територію між Дунаєм і Тисою. Переговори затяглись, бо Купер не мав повноважень вирішувати ці питання за власною ініціативою. А там часом Радянська Армія навально наступала, і затримати її на лінії Карпат уже було неможливо.