Якоб вирішує любити
- Автор: Флореску Каталин Дориан
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-134-1
- Переводчик: Юрий Богданович Прохасько
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Якоб вирішує любити». Краткое содержание книги:
Це історія про любов і дружбу, втечу і зраду, про те, як здатність любити може дати людині силу винести всі поневіряння. Якобова історія, що розгортається в часовому проміжку від кінця 20-х до початку 50-х років XX ст., виростає до родинного епосу, який пружно, в яскравих і фантастичних образах розповідає історію Обертинів упродовж 300 років, починаючи від Тридцятирічної війни в Лотаринґії.
Наприкінці ХVIII ст. Якобові предки, як і тисячі інших, шукаючи кращого життя, вирушили в небезпечний шлях з Лотаринґії у Банат, в надії здобути там щастя і власну землю. Якоб стає свідком боротьби за владу і майно, його зраджує власний батько, він втрачає своє перше кохання. Та знову й знову знаходяться люди, які допомагають йому вижити в історичних випробуваннях — диктатурах і депортаціях з їх гротескними і катастрофічними наслідками — і зважитися почати все спочатку.
В цій ніжній та захопливій книжці ми також знаходимо неймовірний концентрат європейської історії.
Образ світу, що ніяк не може втихомиритися.
* * *
Ельза погладила його по голові, а тоді прошепотіла:
— Якщо в мене скоро не буде дитини, ми залишимось без нащадка, і Обертини вимруть. Ти цього хочеш? Я — ні. Я зроблю все, щоби такого не сталося. Ладна навіть Якоба цього взяти. Мама померла для того, щоб я жила. Тепер моя черга щось зробити.
— Ти ж уже була в Америці… — спробував заперечити Ніклаус.
— Це ніщо в порівнянні з мамою. — Вона глибоко вдихнула і додала здушеним голосом: — Я подбаю, щоби це не було надарма. До того ж, коли я вийду заміж, може, припиниться і вся ця ворожість до нас.
Вона кілька разів поплескала батька по плечі, а тоді пішла в дім молитися. Після повернення вона робила це все частіше. Разом з грішми привезла з Америки й звичку молитися, так ніби цим могла щось спокутати. Щось, про що вільно мурмотіти лише перед розп'яттям. Наступного дня вона одягнула в челядні, де вони тепер мешкали, найкращу сукню з усіх, що залишилися, всіла до єдиної брички, яка в них ще була, і поїхала до Неперового дому.
Звісно, Непер не був у захваті від Якобової присутності, але лестощами й погрозами тому знову вдалося його вгамувати. До того ж аптекар, як і будь-яка інша людина, був цікавий і сподівався від цієї пригоди хоч якоїсь розваги.
Він дозволив Якобу спати у стайні, а також їсти й сидіти за спільним столом. Тим часом Якоб уже навіть не питав, а йшов простісінько до комори. Діставав ковбаси, сир, хліб, мариновані фрукти чи квашені огірки і напихав ними черево, так ніби голод, який в ньому жив, годі було втамувати. Коли Ельза спинилася перед домом, він витер рот, одягнув заплямлену сорочку і вийшов.
— Всідайте, будь ласка, я хочу Вам щось показати, — покликала вона його.
Вони від'їхали на кілька кілометрів від села, аж поки не дісталися місця, де щільною стіною непорушно стояла кукурудза. Звичайно ж, коли вони завернули на Головну вулицю, а за селом виїхали на польову дорогу, їм дивилися вслід з городів і дворів, із-за парканів та з вікон. Ельза спинила бричку і відклала віжки. Під час усієї їзди вона не зронила ні слова і жодного разу на нього не глянула. І лише руки на колінах зраджували її хвилювання.
— Ця Ваша пропозиція, вона поважна?
— Чому б я інакше був тут?
Вона витягнула руку і описала широке півколо.
— Усе це належить нам. Я купила це після повернення.
— В тебе є для цього засоби, сестро.
— Так, у мене є засоби. Але звідки я маю знати, що Ви на них не зазіхаєте?
— Але ж, звісно, я на них зазіхаю. Я ж казав: мені потрібен двір. Такому бідакові, як я, заможність не завадить. То багатії можуть дозволити собі викиди сумління, а бідаки мусять дивитися, як вижити.
Така відвертість знезброїла її, вона вже не знала, чи це їй подобається, чи радше відштовхує. Але так чи інак: цей чоловік незвичайний, навіть близько не подібний до американських, таких огладжених, стриманих, а тому врешті-решт нудних. А з цим вона завжди знатиме, на чому стоїть. Так їй, принаймні, здавалося.
— Ви завжди такий відвертий?
— Чом би й ні, коли мені це на руку?
— Але якщо Ви розкажете мені все одразу, це може мене відштовхнути.
— Цілком можливо. Та ліпше скажу все як є, щоб не було ніяких недомовок. Я такий, який є. До того ж: якого селюка, що сватається, не цікавить посаг?
Вона відвела погляд і прокашлялася.
— Батько вважає, мені не варто приставати на Вашу пропозицію. Ми, як-не-як, Обертини, а Ви — ніхто.
— Цілком можливо, але який хосен з того, аби бути Обертином, але не мати нащадків?
Він висів із брички і пройшов кілька кроків уперед. Над нивою ширяв канюк, шугнув з висоти, завис, потім знову здійнявся.
— А як ти на те, що каже батько? — спитав він.
— Я дивлюсь на це інакше. Для мене це не так важливо. Але я Вас не знаю.
— Це швидко можна виправити.
— Якщо хочете, щоб я вийшла за Вас, мусите набратися терпіння. І опанувати якийсь фах. А це неможливо, не навчившися чогось порядного.
— До школи мене виряджаєш, сестро? В мене ні гроша за душею.
— Зате в мене є. Принаймні читати Ви вмієте.
— Читати й писати. Я ходив до початкової школи. Батько так хотів.
Того першого дня, коли вона привезла його назад, а він висів і вже хотів йти, вона також сказала:
— А ще, Якобе Безіменний, ми будемо завжди на «Ви».
Цього мати трималася все життя. Так ніби їй потрібна була певна дистанція, аби показати, що вона не цілком йому улягла.