Dolce Vita, або Кінець гламуру

Роксолана — продукт свого середовища, з високими принципами!

— Ну, то й що! Хто тепер таким переймається! Тягнеш пережитки минулого у двадцять перше сторіччя. Буде кайфово — подумаєш про продовження, а ні — то й страждання твої припиняться.

— Не зовсім безумна ідея, — ніяковіє Ляна. — А в тебе таке було?

— Аякже! Та він таким нездарою виявився у цьому питанні, що я навіть рада була, що не затягувала. А так, могла б і закохатися. Ну його на фіг!

— Ти жартуєш?! А коли ж це ти встигла? — зацікавлено вибалушила очиська моя молодша подруга. — Хто це був?

— Я так і знала, що ти накинешся із запитаннями. Ну, добре. Ми тільки-но вирішили одружитися з Ваською. Почали разом винаймати квартиру і десь за пару місяців…

— Ну, ти і стерво, вибач на слові! — зневажливо похитала головою Роксолана. — Хіба так можна!

— Давай без образ, а то я і піти можу! Ти запитала — я відповіла. Сама сказала, що це «не зовсім безумна ідея», — я починала злоститися і на неї, і на свій довгий язик.

— Ну, я ж вибачилася! Мені вирвалося. Просто Василя шкода стало. Хоча всі вони одним миром мазані! Невідомо, що там у нього… Слухай, а він не знає?

— По-перше, Ваську я ні в чому такому ніколи не підозрювала і не підозрюю. А по-друге, я тоді додому прийшла лише наступного дня.

— Капець! Так ти ж казала, що той був ніякий?!

— Зате було весело. Ми каталися на кабріолеті і стріляли з пістолета по надувних кульках. Їх нам з передньої машини його лейтенантики викидали. А Васька потім дуже скоро підвищення отримав.

— Ну, ти знов не без гидоти. Я подумала, що по любові…

— Просто так співпало, — байдуже кажу я. — І вийшло с пользой для дела.

От чорт, і з якого це дива я їй розповіла? Що у мене сьогодні — день одкровення якийсь чи що?!

— Скандалив?

— Василь? Ого! Всі шиби у квартирі повилітали, — багатозначно округлюю очі.

— А ти що?

— Клялася, як і всі, що це не повториться. «Не знаю, як це сталося» і ще щось там мямлила. Я вже й не пам’ятаю.

— Ніколи б не подумала…

— Ой, а в житті ще й не таке буває… Якби я тоді захотіла, могла б зі старту стати генеральшею. Але ж я не кинула Василя, — підсумовую зверхньо.

— Ну, і що генерал? Більше не діставав? — цікавиться Роса ніби між іншим.

— Нє-а. А йому, напевно, більше і не треба було.

— То він тебе, мабуть, сприйняв за таку собі…

— Ой, Лян, мала я ще генералом перейматися. Мені і так потім так нестерпно огидно було, що й не сказати. Все, закінчили розмову. Я не збиралася тебе посвячувати у це. Тільки хотіла пораду дати, — пояснюю із явним невдоволенням.

— Я зрозуміла: нікому ані слова. До гробу! — клянеться щиро.

У цей момент у двері, постукавши, заглядає молоденька Роксина продавщиця і привітно повідомляє: