Темний світ. Рівновага

Мене пересмикнуло, коли я побачила, що дівуля сидить на заледенілій підлозі під стіною: як була, у джинсах і короткому топіку, понура, зла. А трохи далі стояли мої знайомі — блондинка й Гриша. Обоє у валянках, у куфайках і в шапках, та ще й перетягнені шарфами, в рукавицях, видно, що люди досвідчені.

— Нам уже можна працювати чи ще трохи почекати? — запитала блондинка в простір.

— Працюйте, — дозволив Інструктор.

— Дайте покурити, — раптом хрипко сказала дівка.

Блондинка пирхнула:

— Іди ти!

— Та нехай востаннє покурить, — несподівано заступився Гриша. — Тобі жаль?

Він кинув свою пачку разом із запальничкою. Дівка зловила, одразу закурила — звичним рухом, жадібно, квапливо. Потім стримала себе, стала курити підкреслено повільно, випускаючи дим угору.

Я секунду повагалася — і стисла в долоні амулет.

Воно... це... як і раніше, було чорне створіння без лиця, рухливе, плинне, огидне. Але не тому мені перехопило дух: замість стіни в істоти за спиною було провалля. Величезний порожній простір, діра... куди? У пекло?

— Стій, — сказав Інструктор і взяв мене за лікоть. Я випустила амулет і тільки тоді зрозуміла, що йду до стіни або до діри, йду туди, наче мене тягнуть на шнурку.

— Обережно, — серйозно сказав Інструктор. — Воно з незвички тягне. Відійди.

Дівка кинула на підлогу подаровану пачку:

— Падлюки ви. Гади. Ці, сатрапи.

— Отак пригощай їх сигареткою, — крізь зуби процідила блондинка. — Вони потім віддячать добром.

Вона широко розставила ноги у великих валянках, сплела пальці, наче розминаючись перед фортепіанними екзерсисами:

— Чеши звідси. Тінь, знай своє місце!

Дівка загарчала й почала відповзати до стіни — не зводячи з блондинки злісного погляду... А потім раптом глянула на мене:

— Ти з ними, так? Ну нічого, ти пошкодуєш, скоро нас буде багато... ми до вас прийдемо, вдеремося, тут усе буде наше...

— Іди геть! — гаркнула блондинка.

Я встигла стиснути в долоні амулет і побачила, як зі сплетених долонь блондинки виривається білий стовп. Світло вдарило в чорну істоту, як величезний кий по більярдній кулі, і ввігнало її у велетенську потойбічну лузу. Розмиті вихори, сірі кисільні вири підхопили Тінь, і чорна фігура вмить зникла з очей, залишився потривожений чужий простір, але й він угамувався — наче поверхня ставка після кинутої грудки.

Я виявила, що сиджу на крижаній підлозі й борюся з нудотою. Блондинка, м’яко ступаючи валянками, підійшла й стала поряд:

— Нудить? Це з незвички. Дивись, дівчино, це портал у Темний Світ, і звідти до нас лізуть Тіні. Убити Тінь не можна — можна тільки вигнати назад... туди.

Я озирнулася на Інструктора. Він у цій компанії був мені знайомий найбільше — підтримка й захист у разі чого.

Інструктор кивнув, підтверджуючи слова блондинки. Я аж тепер помітила, що він без куфайки — в легкому костюмі, у відкритих туфлях, і йому не холодно.

— Не парся, — знову заговорила блондинка. — Я знаю, як це сприймається свіжим поглядом... Але — життя є життя, і життя іноді містить у собі фігню типу порталу в підземелля... Треба просто прийняти, що так воно є, і не морочити собі голову. Покурити хочеш?