Покійник «по-флотському»
- Автор: Лапикура Наталья Михайловна, Лапикура Валерий Павлович
- Серия: Інспектор і кава (київський детектив у стилі «ретро») #1
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-47-2
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Покійник «по-флотському»». Краткое содержание книги:
Інспектор Київського карного розшуку Олекса Сирота — не вигаданий персонаж. Офіцер з майже таким прізвищем, давній друг авторів, справді працював у столичній міліції в 70-ті роки тепер уже минулого століття. Це були часи, коли, за всіх гримас соціалістичного ладу, міліція, в усякому разі, краща її частина, чесно виконувала свій службовий обов'язок захисту простої людини від зазіхань злочинного світу. І не провина Олекси Сироти та його колег, що нині слово «мент» з напівжартівливого перетворилося в лайку.
Інспектор Сирота (точніше, його прототип) трагічно загинув наприкінці 70-х. Його друзі — Валерій і Наталя Лапікури — воскресили інспектора в своїх книгах.
Тамара Володимирівна, на моє щастя, була на місці, кавоварка працювала, як належить, і черга була поміркована — не випирала за двері. Але «цариця», забачивши мене, радісно махнула рукою і швидко спроворила мені подвійну, присмачену її звичним жартом:
— Стій там, іди сюди! І не треба «спасибі»! На Соломіна вже ходив?
— Тамаро Володимирівно, — зітхнув я гірко, — дався вам той Соломій. Якщо коли-небудь я стану капітаном, то спеціально зодягну форму і прийду до вас. І тоді ви зрозумієте, що й на мене теж можна часом дивитися закоханими очима.
— Доки тобі четверту зірочку дадуть, Олексику, по мені вже давно заупокійну відспівають… Тобі цукру — один чи два?
Якийсь ветеран здійняв бучу: — кого це там обслуговують поза чергою?!
— Йому належить, — огризнулася Тамара Володимирівна, але кавалер однієї-єдиної фронтової медалі не вгавав:
— А хто він такий, що йому належить?
— Водій гівновоза, — пояснив я на усю кав'ярню, — поспішаю, бо спекотно, знаєте, а вантаж делікатний. Уже почав псуватися.
Кілька жінок порснуло з черги, тільки спідниці війнули. Що то багата уява! Мені стало легше, але до розв'язання загадки здимілого прапорщика не наблизило. Тамара Володимирівна поділилася своїми новинами:
— В гастрономі навпроти Золотих воріт збираються варити каву. Кличуть мене. Мабуть, піду, бо тут протяги замучили. Заглядайте!
— На жаль, не зможу. Там поряд відома всім контора. Не встигнеш каву допить, як начальству настукають, що ми в робочий час байдики б'ємо.
Від автора: Площу Калініна 1977-го року перейменували на Жовтневу, а 1991-го — на майдан Незалежності. «Цариця Тамара» змінила кілька точок, а теля чергової відпустки не повернулася на своє робоче місце. Кажуть, купила приватний будинок у Тарасівці і дожила там віку. Сподіваюсь, чесно.
«ЖеПеКа» — Жовтневий палац культури на одноіменній вулиці — перейменували у Міжнародний центр культури і мистецтв, а вулиці повернули стару назву — Інститутська.
З «Дієти» — дієтичного гастроному на Хрещатику, де каву варили на другому поверсі (дивись наступні історії Олекси), ще 1980-го року зробили ресторан.
«Мічіган» — літня кав'ярня на Хрещатику навпроти ЦУМу — вцілів. Сивочолі академіки, письменники і політики зі сльозою розчулення згадують у мемуарах свою молодість, коли комсомольські оперативні загони не давали їм у цьому «Мічігані» (назва кароока, виникла ще на початку 60-х!) нормально посидіти.
«Три сходинки» — розпивочну на Прорізній — закривали у роки горба-човської боротьби з алкоголізмом. Зараз там знову і наливають, і на винос прооатотпь. Хазяїн оновленої точки, колишній полковник міліції, ровесник Олекси Сироти, відновив її вже за Незалежності, але взятий у шори законами, «сприятливими для вітчизняного підприємця», змушений був продати заклад комусь, у кого виявилося міцніше зооров'я і гостріші зуби.
Олекса Сирота:
Що було далі? Кави попив, перекурив (кидай-не кидай!) на лавочці — і поїхав на метро, а потім на трамвайчику до спортроти, по особистісну характеристику прапорщика.
Командир роти — молодий майор, з. м. с, себто, заслужений майстер спорту, — був спочатку лаконічним:
— Прапорщик Н. мав два недоліки. Перший — він колишній спортсмен. Другий — він надстроковик, він же «кусок», «макаронник», віднедавна — «прапор». А так, загалом, нормальна людина.
— Нелогічно, товаришу майоре. Мій короткий армійський досвід свідчить, що нормальна людина ніколи не піде в «куски», а «кусок», у свою чергу, ніколи не стане нормальною людиною. Бо це не звання, а стан душі. Точніше — наявність її відсутності.
Майор подивився на мене з цікавістю:
— Нормальний він був настільки, наскільки можна бути нормальним, маючи вищезгадані недоліки. Хоча — контингент у мене весь такий. Хвалити Бога, що це не ракетний полк. Багато розуму не треба. Можна взагалі без нього. Треба пам'ятати три речі: в армії рух починається з лівої ноги, в строю треба бачити груди четвертого від тебе праворуч, а на ввіреному тобі складі наявність має відповідати табельному списку.
Майор не приховував, що свій розум має, і то чималенький, бо на його столі, крім звичайних телефонів, стояв апарат навіть не «вертушки», а «прямий» — без наборного диску і з позолоченим барельєфом гербу СРСР. Такий у військах далеко не в кожного генерала є.
Потім майор став балакучішим — після мого питання, чи не збирався прапорщик піти з армії після закінчення контракту.