"Веста" не знає пощади
- Автор: Козакевич Микола
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «"Веста" не знає пощади». Краткое содержание книги:
Добре замаскована банда старається вивезти за кордон якнайбільше коштовностей.
Таємничий жорстокий ворог нещадно розправляється з усіма, хто може навести на слід злочинців. Молоді працівники міліції, яким доводиться стикатися з багатьма несподіванками, натрапляють на цей слід, долаючи перешкоди, розплутують його і викривають банду.
— Про що?
Капітан зрозумів, що своїм запитанням перервав її розповідь, якої за власними думками просто не чув.
— Вибачте, про що ви тільки-но говорили?
— Я розповідала про того маляра, який на минулому тижні хотів нас обікрасти.
Завірюха ще раз переконався, що в розповіді свідків не можна нічого пропускати. Лише кілька секунд, протягом яких він піддався втомі, послабив увагу до розповіді свідка — і ось уже пропущено факт, що міг бути дуже важливим. Капітан попросив Галку повторити цю історію. Виявилося, що за кілька днів до трагедії до Ремів приходив якийсь чоловік і просив грошей — його нібито випустили з в’язниці, і він не мав за що доїхати додому, у Вроцлав.
— Ви пам’ятаєте, який він був? — швидко запитав капітан, готуючись записувати.
— А чого б мені не пам’ятати? — трохи хвалькувато відповіла Вероніка. — Він був худий, чорнявий, невисокий на зріст, у старій зеленій куртці, на ногах — спортивні тапочки, йому років тридцять, може, тридцять п’ять.
— А якихось особливих прикмет у нього ви не помітили?
Вероніка нерозуміюче дивилася на капітана.
— Може, в нього була бородавка на обличчі, вусики або щось таке інше?
Жінка задумливо похитала головою. Ні, нічого такого вона не помітила.
— Тільки руки у нього чорні, натруджені. Мені аж дивно було — чоловік сидів у тюрмі, нічого не робив, а руки в нього наче в коваля.
— Ну, гаразд, а що було далі? — поцікавився Завірюха, занотувавши опис незнайомця.
— Той чоловік прийшов близько десятої ранку. Пані Рем звеліла нагодувати його. Він їв і в той же час розглядав кухню, потім голосно зауважив у присутності пані Рем, що міг би пофарбувати кухню і таким чином заробив би собі на квиток до Вроцлава, не треба було б жебрачити. Пані Рем зраділа, бо кухню й справді треба було викрасити заново, а з майстрами тепер нелегко. Вона запропонувала пофарбувати олійною фарбою ще й вікна в кімнаті і кабінеті пана.
— А після сніданку, — закінчила Вероніка свою розповідь, точність якої вже не дратувала капітана, — той франт почав моїм кравецьким сантиметром вимірювати стіни в кухні, потім вікна в кабінеті — йому, бачите, треба було знати, скільки квадратних метрів доведеться фарбувати.
— А біля нього в цей час хтось був?
— Господиня мала приміряти нову сукню — така біла в червоних квітах, із складками ззаду, її принесла кравчиня; а я наглядала за ним час від часу, бо мусила приготувати все, щоб варити обід…
— Ви не помітили нічого підозрілого у його поведінці?
— Ні, не помітила. Тільки один раз, коли я заглянула в кабінет, він нишпорив біля сейфа. Побачивши мене, сказав, що варто було б і цей сейф пофарбувати, бо стара фарба вже облізла. А я відповіла, що то справа пані, а не його, і вийшла на кухню.
— Гаразд. А що було потім?
— Нічого не було. Поміряв, поміряв і каже, що йому потрібно п’ятдесят злотих на фарбу та клей. Господиня дала ті гроші, і він пішов.
— І більше не повернувся, — догадався капітан.
— Ні, за годину повернувся. Приніс жерстяну коробку з чимось і попросив хазяйку дати йому ще сто злотих на емаль для вікон. Одержав гроші, пішов і тоді вже більше не повернувся. А та коробка, мабуть, і досі стоїть у ванній.
Завірюха замислено пощипував пальцями нижню губу. Вся ця історія скидається на звичайне видурювання грошей. Таке трапляється. І якби через кілька днів після цього в домі не знайшли труп, то не варто було б цим і займатись.
— А чому ви спочатку сказали, що той маляр хотів обікрасти Ремів? — раптом спитав капітан. — Адже з вашої розповіді цього зовсім не видно…
Вероніка зробила хитру міну.
— Я одразу сказала, що то злодій. А хазяйка не вірила. І повірила тільки тоді, коли я показала їй вікна: вимірюючи, маляр повідмикав усі защіпки. А квартира на першому поверсі, влізти неважко.
— Ви казали про це офіцерові, який раніше вів слідство? — запитав капітан, пригадавши, що в протоколах нічого не було сказано про цю пригоду з невідомим маляром.
— Ні, не казала, — знизала плечима Вероніка.
— Чому?
— Тому що він не питав про це. Взагалі той офіцер розмовляв зі мною хвилин п’ятнадцять, безперервно повторяв, дивлячись на годинник: “То вже все, що ви знаєте про цю справу?” Я подумала, що він, можливо, кудись поспішає, і сказала, що то вже все… Ви — зовсім інша справа: порозмовляли як з людиною і ні разу не глянули на годинник…
— Тепер ви живете в Мінську? — упевнився капітан, відкладаючи олівець.
— Авжеж, я повернулась додому, що ж мені лишалося діяти — з роботою тепер не легко. Правда, абияку роботу знайти можна, але я хочу, щоб і дім порядний і люди були чесні, віруючі. А тепер люди не бояться бога.