Циклон

Знову шикують, - ледь ноги тягнемо до воріт. Конвоїри біля нас невідлучно, з погрозами, лайкою, дула автоматів вистежують кожного, хто лиш спробує озирнутись убік. Під парканом якась бур'янина запилюжена. Один нагнувся, зірвав на ходу, взявся одразу їсти ту бур'янину. Відважно якось їв, ласував бур'яниною, дивлячись конвоїрові просто в вічі. “З'ім оцю травинку і житиму! Не замориш мене! Не знищиш!” І чужинець саме так витлумачив. Як виклик… Як бунт. Холодно дивився своїми голубими вилупкуватими очима. Витер брудною хусточкою зіпрілого лоба. Заховав хусточку до кишені. Поволі видобув “вальтер” важкий з кобури, наблизився і… вистрелив полоненому просто в живіт.

Варта, оскаженівши, підштовхує нас прикладами:

- Век, век! Не озирайсь!

Скорчено тіло ще звивалося, повалене під парканом. Якщо передається на відстані біль, то десь здригнеться цієї миті материнське серце. Безіменний. Чийсь. Ненайдений. Зоставсь у пилюці лежати, а колона далі пішла. Звуглена, понурена, мовби придавлена тягарем думки: невже аж так знецінилося людське життя?

Коли витяглись на вулицю, зітхнув Рошотняк:

- За травинку…

Мовчимо. По якомусь часі кавказець вийняв люльку з зубів:

- Не за травинку він його.

- А за що ж?

- За те, що не раб. За те, що людина. А якщо людина - довіку ти ворог цій наволочі фашистській…

І люлька знову в зубах. І далі вже мовчимо до самої Холодної гори.

Біля тюрми жінки з передачами накинулись па колону, і котрась, відпихаючись від конвоїрів, таки встигла ткнути Шамілеві паперовий кульочок. В таборі, коли розгорнули, виявили в кульку… локшини чорної грамів із триста… Яке це багатство тут! Вмостились під муром своєю змовницькою трійцею, й чорними від сажі руками було обережно повністю розгорнуто газетний кульок. Багачі, ми зараз мали його поділити на трьох, кожен одержить свою пайку, одержить і з'їсть.