Циклон

Ніщо так не принижує, як безправ'я. Є щось ганебне в тому, що тебе пильнують, ведуть під автоматами, підгійкують, як на худобину. І все ж ми спокійні сумлінням. Випростано ступає субіч мене Решетняк, що навіть з-поміж нас виділяється своєю кістлявою маслакуватістю; з другого боку якось аж злісно гордовито крокує з люлькою в зубах, у кашкеті набакир Давид-кавказець, що його Решетняк уперто іменує Шамілем. Для інших - він один із сірої безлічі, і тільки для нас із Решетняком цей хлопець повитий світлом незвичайності: знаєм про нього більше, ніж будьхто, знаем, якими грозами володів цей Шаміль, і наша спільна тайна робить нас мовби ріднішими в табірній веремії… Шаміль так Шаміль - друг наш не заперечує. Головне, що вартові навіть не підозрюють, ким був цей чорний, дистрофічної худорби кавказець на полі бою, як змітав, спалював фашистську піхоту своїми вогняними смерчами… А зараз навіть прикурити нема чим і нема чого. Люлька порожня, давно в ній не було тютюну, але вона міцно стирчить, стиснута в зубах, мовби промовляючії до тротуарів: “Ми ще живі. Ми не зломлені. Ми зробили все, що могли”.

Але часом наступає чорна депресія, відчай здушує так, що вже ти ладен на все, ладен би голіруч кинутись хоч і на багнети… Хто найбільше підтримує нас у хвилини душевних криз, так це Решетняк. Спокоєм, розсудливістю своєю підтримує, бо розсудливе і мрійливе - це в ньому якось уживається, поєднується за всяких умов. Коли захлинаєшся від розпуки, коли, здасться, попереду жде тебе тільки смерть або божевілля, ось тоді Решетняк приходить на порятунок заиеналій душі, виводить нас із очманіння своїми спокійними видивами з'яшісної звідкись його. Катерини - смаглощокої мандрівниці з дитям на руках. Буде вона, неодмінно буде! Тільки треба не піддатися висназі, дотриматись до тієї заповітної миті.

- Ставаймо! Хутчій! - щоразу він розбуркує нас, коли десь починають шикувати для робіт. Бо на роботі, бувало, щось таки перепаде від людей, а головне, може з'явитись отой один із тисячі шансів, ота просвітліша, після якої не дорахуються пас конвоїри!…

Цим тенор живемо.

На роботі нам дають лопати, - маємо перекидати горіг вугілля. Сізіфів труд. Вибухаючії курявою, шерхоче вугілля, скрегочуть лопати, чманієм, обливаємось потом у чорній хмарі, наковтуючись вугільної пилюки. Рошетняк і Шаміль, знаючи, що мене ще не зовсім відпустило після контузії, оберігають як можуть мою персону, заступають від вартових, чую шепіт біля себе: “Неповну лопату набирай…” Незабаром всі ми вже чорні, як шахтарі десь у забої. Ниє все тіло, від голоду корчать спазми. “Давай, давай, русі”. Антрацитові гори сунуться нам на лопати, знов скрегіт, підгійкування, вибухи куряви, - люди в ній чорні, як звуглені, працюють без передишки. Незрозуміле, навіщо його перекидати - з купи на купу? І де ми є? Здається, біля. електростанції? Давай, давай! Когось уже б'ють, іншому пригрожують автоматом. Угнічує марність цієї праці, Ті жорстока безглуздість. А де ж обіцяний підобідок? Не буде його! Не заробили! Води попийте, і все!