Парфуми

Через рік такого скоріше звірячого, ніж людського, існування він захворів на сибірську виразку, страшну хворобу чинбарів, яка звичайно призводить до смерті. Грімаль його вже списав і навіть шукав заміну, між іншим, не без жалю, бо такого скромного й працьовитого хлопця, як Гренуй, він ще ніколи не мав. Та, незважаючи на всі очікування, Гренуй переніс цю хворобу. Тільки за вухами, на шиї та на щоках у нього залишилися рубці від великих чорних карбункулів, які спотворювали його, роблячи ще гидкішим, ніж він був. Зате у нього з'явилася безцінна перевага — імунітет проти сибірської виразки, так що відтепер він міг навіть подряпаними й закривавленими руками здирати найгірші шкури, не боячись заразитися вдруге. Цим Гренуй відрізнявся не лише від учнів та підмайстрів, а й від своїх потенційних наступників. І, оскільки його не так легко було замінити, зросла ціна його праці, аз нею й ціна його життя. Тепер йому вже не треба було спати на голій долівці, в повітці йому дозволили змайструвати дерев'яне лігво, натрусили на нього соломи і навіть виділили ковдру. На ніч його більше не замикали, їжу давали кращу. Грімаль тримав його тепер не просто як тварину, а як корисну домашню тварину.

Коли Гренуєві виповнилося дванадцять років, Грімаль зробив йому півнеділі вихідною, а коли минув тринадцятий, він міг навіть посеред тижня ввечері після роботи виходити кудись на годину погуляти. Гренуй переміг, бо він жив і мав трохи свободи, а цього було досить, щоб жити далі. Перезимівля минула. Кліщ Гренуй заворушився. Він відчув вранішнє повітря. Його опанувала жага полювання. Найбільше у світі царство запахів було до його послуг: місто Париж.

Це було, наче в країні з молочними річками й киселевими берегами. Тільки сусідні квартали Сен-Жак де ля Бушері та Сент-Есташ були країною з молочними річками й киселевими берегами. У провулках з боку вулиць Сен-Дені й Сен-Мартен люди жили так тісно одне біля одного, будинки так тулилися один до одного — п'ять, шість поверхів догори, що не видно було неба, а повітря внизу стояло таке, як у вогких канавах, і було насичене запахами. Там перемішувалися запахи людей і тварин, випари їжі й хвороб, води і каміння, попелу й шкіри, мила і свіжовипеченого хліба, і яєць, варених в оцті, вермішелі й вичищеної до блиску латуні, шалфею й пива, сліз, жиру і вологої та сухої соломи. Тисячі запахів утворювали невидиму кашу, яка наповнювала щілини провулків, розливалась часом над дахами, але внизу, ближче до землі, ніколи. Люди, котрі там жили, не відчували нюхом у тій каші нічого особливого — адже вона від них і походила, просочувала їх постійно, була повітрям, яким вони дихали й завдяки якому жили, була для них наче теплий зручний одяг, який, коли його довго носиш, нічим тобі не пахне і який навіть не відчуваєш на тілі. Та Гренуй принюхувався до всього, ніби вперше в житті. І відчував не лише сукупність цього запашного багатства, а й розщіплював його анатомічне на найменші, найвіддаленіші частки й часточки. Його тонкий нюх розплутував клубок випарів та смороду на окремі ниточки головних запахів доти, доки вони вже не розкладалися. Це давало йому невимовну насолоду — розплутувати й намотувати ці ниточки.