Чотири танкісти і пес – 3
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #3
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 3». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
– Ясно, товаришу генерал.
– Проникнути, оволодіти, утримати до підходу наших підрозділів, – рішучим, упевненим голосом наказував генерал. – Для цієї операції виділяю самостійний розвідувальний дозор, до складу якого входить мотоциклетний взвод під командою Магнето, два важкі танки поручика Козуба і ваш екіпаж.
– Як… – затнувся Саакашвілі, ледве проковтнувши слину. – Як десантники? – видушив із себе запитання.
– Правда, я ще не казав, – Генерал поплескав понагрудній кишені, витяг конверта й подав Косові. – Ось тобі лист. Батько був на тому березі, але вже вас не застав. Залишив коробку від поморян і пішов на Щецін.
– Що залишив? – здивувався Кос і застиг з ножем у руках, яким хотів розрізати конверт.
– Коробку, – повторив генерал сміючись. – Хіба, не пам'ятаєте, як на танцювальному вечорі в Гданську збирали гроші на танк? Ще тоді Франек Віхура й Григорій Саакашвілі закохалися в таких гарних близнючок… То вони навіть фотокартки через батька прислали… – Він заходився шукати знімки в своїй планшетці.
– Новий? Нам? Де? – немов скорострільна гармата, вигукував Саакашвілі, ще не вірячи, але вже знетямле-ний з радощів.
– На подвір'ї, – удавано спокійно відповів генерал. – Я думав – ви чули, як під'їздив.
Саакашвілі кинувся до вікна, за ним увесь екіпаж. Під стіною стояв танк – новенький, просто з заводу, навіть фарба, подібна кольором до весняного листя, ніде не була подряпана. Збоку на броні білів напис: «Рудий». У відкритому люці сидів Віхура й, побачивши танкістів, вигукнув:
– Привіт, хлопці!
Хотів помахати їм і за звичкою вдарився головою об броню.
З усього екіпажу перший отямився, Саакашвілі, метнувся до дверей і, не помітивши Лідки, мало не збивши її з ніг, мов куля вилетів з кімнати. За ним, на бігу віддаючи честь генералові і погладивши Лідку по голові, побіг Єлень. Томаш упхнув до кишені консервну бляшанку, вхопив з кутка рюкзак, а з карти ротмістрову конфедератку. Маючи зайняті руки, вибачливо осміхнувся високому начальству, вклонився радистці й помчав сходами вниз.
Бойове завдання було поставлене, офіційна частина генеральського візиту закінчена, отже, Лідка, поправивши зачіску, підійшла до Коса, який і досі стояв біля вікна з непрочитаним листом у руці.
– Привіт, Янеку, – простягнула руку. – Я дуже хвилювалася. Такі радіограми надходили…
– Привіт. Як бачиш, ми всі здорові, – відповів Янек усміхаючись і повернувся до генерала: – Звідки напис на танку?
– Віхура малював, а я не мав нічого проти. Бачу, ти найменше радієш.
В цю ж мить стриманість, яка сковувала молодого сержанта, мов вітром здуло. Янек сунув листа до кишені, вибачливим жестом торкнувся плеча дівчини і як стояв, майже без розгону; стрибнув у вікно на танк.
Шарик, що увесь час сидів біля свого хазяїна, виглянув, заскавчав і, вирішивши, що цей шлях все ж таки не для нього, гавкаючи побіг до сходів.
Підпрапорщик Лажевський, який довгу хвилину приглядався до Лідки й розгладжував мундир під поясом, тепер, однак, також перехилився через підвіконня, буцімто й сам мав охоту стрибнути.
– Ура-а-а! – гримів знизу тріумфальний гук екіпажу,
– Не радієте разом з ними? – заговорив Данило. – Усмішка вам дуже до лиця.
– Радію, – відповіла Лідка крізь сльози. – Ще й як.
– Три танки готовий підпалити за вашу усмішку.
– Почекайте, громадянине підпрапорщику, до осінніх холодів, тепер дуже жарко, – пирхнула на нього мов та кицька.
– Ура-а-а! – басом кричав Густлік, а Томаш пронизливо свистів на пальцях.
– Діти, – з осудом мовив поручик Козуб.
– Шмаркачі, – підтвердив генерал.
– А коли підведуть?
– Ні, не підведуть, Іспанцю.
Зі стіни, завішаної годинниками, обізвався чистий, високий звук курантів.
– Не підведуть, – повторив генерал. – Кращих танкістів у всій Польщі зі свічкою не знайдеш.
Внизу на подвір'ї заревів мотор, і стугін п'ятисот кінських сил заглушив усі інші звуки.
Про початок наступу сповіщає артилерія. Гармати, міномети, реактивні установки кидають на позиції противника десятки, сотні й тисячі тонн вибухівки та металу; за двадцять кілометрів од передової розбивають окопи, трощать бункери, нищать вогневі точки. Авіація підсилює удар, розбиває шосейні та залізничні вузли, руйнує мости, розсіває викриті резервні групи, полює на штаби.
Проте, хоч би яка була сильна, довга та жахлива ця вогненна буря, коли вперед рушить піхота, тут і там оживуть мовчазні бетонні форти, відізвуться невиявлені батареї, із засипаних сховищ виповзуть автоматники. Піхота повинна здобути і знищити ці позиції, закидати ворога гранатами й автоматними чергами викурити його звідти, де не дістали його снаряд чи авіабомба. При підтримці польової артилерії, мінометів, бронебійних протитанкових гармат і танків солдат знищує пункти опору, відбиває численні контратаки і в сотнях сутичок перетинає лінії оборони, здатні до опору.