Бур'ян

— Може, й на те, а може, просто, щоб iз мужви сiрої видiлитись; то ж таки — я, мовляв. У такого в кишенi бiлет, а пiд хренчем своя шкура — i весь!

— Усi вони такi, у кожного своя шкура. Ось понадивитеся: i цей, Мотузчин, — тиждень — два, а там пiде жити — або в кооперацiю, або в артiль. Що ото немаі коня — враз буде!

Дядько Охтиз лiктем штовх Давида.

— Ну й народ у нас. А як же по — їхньому: даром страдав i на фронтах кров проливав? — затягся вiн цигаркою i знов до небожа, стиха й таімно: — Гнида якось казав, — либонь, i в артiль можна буде на жалування, а може, й у начальство яке. I нам таки б… Злиднi ж i батька в три погибелi гнуть.

Давид пильно глянув на дядька Охтиза, затягся цигаркою — димок з неї до лiвого ока тоненько поснувався, — аж примружив парубок, а потiм сплюнув i глянув знов просто в очi дядьковi й головою тихо хитнув. Та хоч i тихо, але Охтиз бачив.

— Чого ти так, Давиде? — затягся i чвиркнув крiзь зуби.

— Киньмо, дядьку Охтизе, про це. Знадвору знов голос Гордiїв:

— Через тин живу ж од них, знаю ще хлопцем i партизаном. I тодi ще хоч молодий був, а убiждьонний, i от нема та й нема — в Червонiй Армiї, а чую ж — у листах пише, що партiйний уже. Самi батьки не признавалися, мабуть, з пiвроку, ховалися. Та вже вiд дiвчини довiдався. Питаю старого тодi. Правда, каже, спортили сина. I я подумав: да, правда. А це якось виходю вранцi з хати — на току в два цiпи молотять. Один у шинелi — Давид! Уночi прийшов, а чуть свiт — за цiп та на тiк мерщiй. Оце я розумiю. I хоч комунiст, а в старiй шинелi, а гiмнастьорку суконну продав та купив чоботи братовi — в школу тепер ходить.

Тодi хтось iз юрби:

— Як по твоїх, Гордiю, розказах, так i зовсiм вiн не партiйний, виходе.

— Книжечка і. Написано в нiй, що член Комунiстичної партiї. Iще всякi книги і партiйнi: "Земельний кодекс" i iншi про радянську владу. Находили про передiл в "Земельному кодексi" — гарно сказано: треба органiзувати земельнi громади й скласти приговор, тодi вишлють землемiра i зробить вiн нарiзку, як там. кожна громада собi встановить.

— Коли ще та весна була, написали ж заяву, а вона як крiзь землю пiшла.

— Нi, не пiшла: дiд Явтух, що у волостi, вчора ще, — всмiхнувся, знати по голосу, — даі закурювати: мiй тютюн, його бомажка, дивлюсь — аж воно наша заява.

— Бреши!

— Ну от, треба менi! I саме — де пiдписи. I мою, й твою, Гордiю, хвамилiю та скурив, як і, - на дим. А ти оце хоч сплюнь за мене й викинь iз голови. Що ти хотiв…

— Ну, а в людей же як? Хiба не однакова власть? От i Недригайлiвка, що тiльки iншого району.

— Та хоч i iншого. Е, що там…кинув хтось.

Тодi по паузi — голос незнайомий чийсь, може, кого з недригайлiвцiв:

— Чого? В нас без усякої тяганини нарiзку вихлопотали. Уже й землемiри приїхали, плани складають. А це на весну нарiзатимуть.

— А як воно у вас? Одруби?