Поетка українського Рісорджіменто (Леся Українка)
- Автор: Донцов Дмитрий Иванович
- Год: 1922
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Донцових
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Поетка українського Рісорджіменто (Леся Українка)». Краткое содержание книги:
Довгі роки перед нею жили в нас мріями, як вязень, що марить у тісній камері про вікна без ґратів і двері без колодок,. не маючи сили, ні відваги перетворити сон у дійсність. Поезія Лесі Українки була пробудженням закованого в ланцюги, засудженого на смерть раба, зірваного з ліжка важкими кроками сторожі, що прийшла його брати на страту; крик зацькованої як дикий звір нації, що своєю елементарною силою нагадував “aux armes!..” 1793-го року або знаменитої статуї Родена36 тої самої назви. Її поезії це був крик нової нації, що нарешті відшукала в собі абсурдну, спонтанну волю до чину, ентузіазм morituri і фанатичну віру в велике чудо.
Своєю поезією була Леся Українка пророчицею, рідною духом тій пожежі, якої червону заграву вона давно бачила, а яка щойно тепер розіллялася кривавою повінню по Україні. В її поезії знаходимо все: і етику, і пафос цієї стихії, і її віру і злочини, і її безмірну тугу і нестямний порив, і упоєння хвилями тріумфу і розпач упадку, і її зловорожу усмішку і понурий трагізм безпросвітної боротьби, і її горде: “або – або!” Поезія Лесі Українки була енциклопедією наших часів, як твори Монтеня37 або Рабле38 були енциклопедією 16-го віку. Як цей останній лучив собою з нашими часами Грецію і Рим, так творчість Лесі Українки лучила mentalite часів Мазепи і Шевченка із психікою нашої бурливої доби…
М. і. її поезія вперше по Шевченку показала, що українська стихія потрапить сама з себе, з власних сил, із непозичених в інших ідеалів видобути той великий пафос, створити ту творчу легенду, ту розгонову силу, яких її заблукані попередники надаремне шукали в чужих національних ідеях або в інтернаціоналізмі, хитаючись між рілею і фабричними коминами, між червоним прапором і гайдамаччиною, між одним і другим берегом, роздвоєні душі із спаралізованим почуванням і з зламаними думками.
Тут переходимо ми до того, що виводить творчість Лесі Українки поза рамки стисло національної поезії на великий простір, де змагалися, терпіли і гинули великі розвідчики людськості, що хотіли вирвати від заздрих олімпійців іскру життя. Вже в її розумінні націоналізму властиві були нотки ірраціонального самовистачаючого sic volo, sic jubeo; апофеоза нестриманого пориву, сього вічно живого elan vital (скок, розгін, унесення, запал життя), як його зве Берґзон. З цього то власне життєвого розгону зробила собі поетка Бога, суть своєї, не тількі національної, філософії, – з цієї обскурної волі, сліпого динамізму, що не має ні імені, ні постаті, якого ми не усвідомлюємо інакше, як через те, що чуємо, як вибухав він у нас. Не дурно уявляє собі поетка цю волю в образі Сфінкса, потвори, “що стала в людях богом”, про яку складалися легенди “закрашені у густу барву крови…”
але поетка думає, що їй
Збагнути суть цієї потвори-Бога людям не дано, але це не заважає їй панувати над ними, гнати їх проти їх свідомости до незнаної мети, як перелетних птахів у далекий вирій, по дорозі до якого так часто надибує їх смерть. Це було щось як відблиск, як спомин платонових ідей, як ті “довгі й запальні розмови”, які чула в дитинстві поетка, з яких тепер не пригадає й слова, але яких “барва… мелодія раптова, тепер, як і тоді (її) бунтує кров”; не дає зав’янути в її душі “диким рожам” життєвого шалу… Саме щастя, сам світ, який би не був він гарний – для поетки ніщо, коли не знаходить у ньому цього свого Бога. Вкриті вічними снігами швейцарські гори не діють на неї, бо вони не справа великого творчого пориву, великої пристрасти. Для неї ці гори – “не мають мови”, бо “людські руки їм не давали ні краси, ні сили”; бо
36Роден Огюст (1840 – 1917) – французький скульптор. Донцов говорить про його скульптуру «До зброї!» (1879).
37Монтень Мішель (1533 – 1592) – французький філософ.
38Рабле Франсуа (1494 – 1553) – французький письменник.