Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій
- Автор: Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-160-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій». Краткое содержание книги:
Нова книжка провідної української письменниці, підсумковий плід її багаторічних роздумів — це вражаюча інтелектуальна подорож крізь віки, культури й конфесії в пошуках «України, яку ми втратили». Ключем до неї стає розкритий О. Забужко «код Лесі Українки». Аристократка і єретичка, спадкоємиця древнього лицарського роду і продовжувачка гностичної традиції, ця найвидатніша з українок залишилася незрозумілою в радянській Україні і майже незнаною широкій публіці — в Україні незалежній. Чому? Відповіддю на це питання стає велика історична драма «прихованої війни», яку Оксана Забужко з притаманною їй відвагою виносить із забуття і, на багатющому літературному й історичному матеріалі, відновлює на повен зріст.
Це не лише фундаментальна історико-культурна студія чи вишукана філологічна екзегетика. Це ще й книга про наше сьогодення — про те, як жорстоко ми розплачуємося за втрату і забуття багатовікової лицарської культури…
* * *
«Книга пані Оксани сама по собі годна свідчити, що та висока українська культура, якій вона присвячена, ще не є, дякувати Богові, тільки нашим спомином»
Леонід Ушкалов
Уточню: для мене тут цілком неважливо, що аґресивність колонізованого є за своїм походженням, як каже Ф. Фанон, «контраґресією», тобто породжується розпачливим відчуттям, що «колоніалізм не є жодною мислячою машиною, ані утворенням, наділеним розумними властивостями; він є чистим насильством у природному стані, і поступиться виключно тоді, коли зіткнеться з іще більшим насильством» (курсив мій. — О. З.)[11]. На цих сторінках мені йдеться не про те, щоб пояснювати походження колоніальної аґресивности, — для всякого неупередженого ума воно й без того очевидне, а уми упереджені жодних пояснень, як відомо, не потребують. Зрештою, до упереджених прочитань мені не звикати — досвід хоч би сумнозвісно скандальної рецепції «Шевченкового міфа України» показав, що здебільшого ці упередження (зовсім уже невіглаських не рахую!) спричинені аж ніяк не конфліктом методологій, а далеко примітивніше (і, відповідно, страшніше!), — відсутністю в сьогоднішній українській культурі, навіть у межах так званої «академічної спільноти», елементарного мовного консенсусу, єдиного нормативного розуміння засадничих для сучасної гуманітаристики термінів і понять. За таких умов будь-яка полеміка з уявними опонентами по ходу писання наперед унеможливлюється — тлумачитися з кожного слова, то для автора значить самохіть прирікати себе на параліч притчевої стоноги, яка, замислившись було над порядком переставляння своїх ста ніжок, так і застрягла на місці, не в змозі ступнути жодною. І якщо я все-таки роблю по ходу певні відступи, уточнення й дигресії, то це не стільки репліки в бік уявного опонента, скільки спроби обминути ті суто дискурсивні пастки — можна ще назвати їх ідеологічними спокусами, — які, подібно до рифів чи підводних печер, щокрок чигають на нас, тільки-но запускаємось у довшу розумову мандрівку. В даному випадку хочеться уникнути спокуси зайвий раз атакувати колоніалізм узагалі й російський імперіалізм як його специфічну відміну, бо не про це йдеться[12].
Властивим предметом цієї книжки є не колоніалізм, а національна чуттєвість — конкретно, чуттєвість народу, за плечима якого понад два століття (у термінах людського життя це акурат біблійних «сім колін»!) колоніальної історії. Те, що ця історія складалася — на різних етапах різною мірою — з о п о р у, к о л а б о р а ц і ї і з того, що Р. Робінсон визначає, окремою рубрикою, як «н о н - к о л а б о р а ц і ю» (у пам'ятному старшій ґенерації радянському «ньюспікові» найближчим до цього терміном була «внутрішня еміґрація»), як і те, що на всіх етапах без винятку ця історія куди більше переживалася, аніж осмислювалася (власне, вона й досі не підсумована й не осмислена у своїй наскрізній, упродовж усіх «семи колін», тяглости), — це, знов-таки, ніяк не специфічно українські, а якраз іманентні типологічні ознаки кожної колоніальної історії, і саме вони, в остаточному підсумку, й формують колоніальну чуттєвість як універсальний, транснаціональний феномен. Те, що невідволодними константами цієї чуттєвости є страх, образа, гнів, незахищеність, приниженість, заздрість, — словом, усі ті почуття, які вкупі й творять так звану колоніальну аґресивність, — у цьому для суспільної думки початку XXI століття також немає чогось особливо нового, і в Україні цей психологічний комплекс уже й був заявлений як предмет самостійного системного дослідження — у 1999 p., Соломією Павличко: вона виявила його в зоні найвищої «національної чутливости» — в художній літературі[13], і її останнім проектом якраз і було дослідження місця й ролі насильства в українському літературному дискурсі. Нагла смерть дослідниці не дала цьому задуму здійснитися, але це, розуміється, не привід недобачати закладеного в ньому евристичного потенціалу[14]. Що, натомість, цікавить і завжди цікавило мене — і що, на жаль, нечасто робилося спеціальним предметом як українських, так і непорівнянно розвиненіших постколоніальних студій (останні все-таки продовжують тримати у фокусі передовсім культурний діалог колонізованого з колонізатором, і навіть сам термін «постколоніальний», у його найзагальнішому значенні, запропонованому Б. Ешкрофтом, Ґ. Ґріфітсом та Г. Тіфін і вже й включеному ними до останнього видання термінологічного словника постколоніальних студій, має в основі те саме «ствердження через заперечення»[15]), — ба більше, щó я вважаю особливо нагальним для висвітлення саме тепер, коли загальмований було «деколонізаційний» процес нашого національного самопізнання після осінніх подій 2004-го відновився на рівні 1991 року (та сама критика російського імперіалізму, той самий пошук констант національної тожсамости в мові, історії тощо) — це феномен дисидентства всередині позірно гомогенної колоніальної культури, конфлікт чуттєвостей усередині колоніального культурного кола.