Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

Відтак схильність вбачати репрезентацію національної величі насамперед у найочевидніших, найбуквальніших формах силового переважання, органічно пов'язаних з насильством, — спортивних і державно-владчих, — доводиться розцінювати як недвозначний прояв національного безсилля — як пряму проекцію назовні нашої прихованої, безвихідно накопичуваної колоніальної аґресії: синдром, уперше з повною вичерпністю та нещадністю описаний класиком постколоніальної критики, алжирським психіатром Ф. Фаноном у його хрестоматійній (до речі, за 15 років незалежности так в Україні й не перекладеній!) праці 1961 року «Виволанці землі» («Les damnés de la terre»).

Клопіт полягає на тому, що мислити себе як постколоніальну націю українці, в особі своєї інтелектуальної верстви, все ще не наважуються — навіть після Помаранчевої революції, цієї першої повноформатної, культурно ритуалізованої, у тому числі на рівні символічних заклять («Разом нас багато, нас не подолати!»), демонстрації самим собі своєї національної сили, — відкриття, після якого, здавалось би, мусили знятися й усі ментально-психологічні табу в питаннях національної самооцінки (та й роль Росії в українських президентських виборах не лишила вже жодного місця для сумнівів — якщо хто ще сумнівався! — у чисто постколоніальній природі нашого, за Ф. Фаноном кажучи, «фарсу національної незалежности», а насправді «вимушеного компромісу між імперським центром та національною буржуазією»[6]). Однак необорне, сливе міфологічне упередження перед самим терміном «колоніальний» у стосунку до вітчизняних реалій зберігається й надалі (спроби взагалі заперечити колоніальне становище підросійської України як у радянську, так і в дорадянську добу лишаю на боці, розцінюючи їх, у кращому випадку, як вислід термінологічного непорозуміння[7], у гіршому ж, і далеко частішому, — як дальше тривання в Україні російського імперського дискурсу коштом колаборації певної частини національних еліт[8]; справа ускладнюється тим, що цей дискурс майже не піддається в нас інтелектуальній рефлексії, бо й приналежного методологічного інструментарію для такої рефлексії українська думка за роки незалежности виробити не змогла, — так і не познайомившись із напрацюваннями постколоніальної критики останнього тридцятиліття[9], не засвоївши, не асимілювавши їх, позбавлена відповідного синхронного контексту, полишена сама на себе й заізольована в собі, вона зосталась приреченою й далі безпорадно товктися в анахронічному крузі романтичного націоналізму зразка XIX ст. й породженої ним перестаріло-патріотичної риторики, а це, зі свого боку, також творить вельми сприятливе середовище для розмноження найрозмаїтіших ідеологічних упереджень, тож єдиний вихід із такої тотальної «методологічної кризи» вбачаю в тому, аби просто по змозі іґнорувати їх усі — за винятком хіба вже тих випадків, коли конфронтація є неуникненною для з'ясування власної позиції).