Роман про добру людину

— Нехай здійсняться ваші найкращі помисли! — мовив професор Кава, цокаючись із Стецьком. — Нехай усім людям стане добре! Нехай на світі запанує добро!

— Нехай! — погодився Стецько, випиваючи, і йому подумалося, що професор Кава якось дивно говорить. Ніби й те саме, що всі, бо й Стецько міг би подібне виголосити — воно при чарці слова самі укладаються, та й потім — чого тільки при чарці не злітає з язика! — однак все ж якось дивно і не схоже на інше.

Проте цих міркувань Стецько не встиг належно розвинути, бо двері закамарка задзижчали від гострого, хоч і манірного стукоту з підскоками на кінці, і, не чекаючи дозволу, Ріточка Бурундяй, солоденько усміхаючись тією самою незмінною усмішкою, яка ще якихось тридцять років тому з першого разу до нестями причаровувала нестійкі чоловічі серця, увійшла чи радше — втанцювала до середини майже як шістнадцятирічна юнка, якою Ріточка назавжди залишилася у власній уяві, не звертаючи жодної уваги (вона надто шанувала себе!) на злісних від заздрости пащекух, що при кожній нагоді опоганювали то її ноги, — стрункіших і зґрабніших ніхто не мав у таборі, та й не тільки в таборі, вигадуючи, ніби вони в маслаках і в ґулях від надто модних черевиків за молодости (наче Ріточка за ці роки хоч на одну зморшку постаріла!), то її тендітні для найпалкішого милування створені плечі (а лице, а талія, а хода!), які вона залюбки показувала світові Божому, пам'ятаючи євангельську притчу — не закопувати в землю скарби, бож хіба вільно і чи не гріх ховати від людей подібну красу? — на заздрість репаним бабищам, які не лише нехтували очевидністю, безглуздо й затято твердячи, ніби в Ріточки плечі в ластовинні, та ще й деформовані від старости, коли вона виглядала молодшою і, очевидна річ, незрівнянно вродливішою за двадцятирічну, — як на Ріточку, то вже й перестаркувату, бо Ріточка в її роки хіба ж таку показувала клясу! — таборову красуню Ліну Роздерихаляву, що властиво, супроти неї, Ріточки, скидалася просто на грубезну дурепу й колгоспницю, аж незбагненне, чого коло неї так упадали! — ай ширили плітки, мовляв, Ріточка на свята, як видають додатковий приділ, годує свого чоловіка, якого вона нещодавно одружила на собі (ну і що ж тут такого, коли людина вродилася несміливою й не годна освідчитися в найделікатніших почуттях? Треба комусь же й ініціятиву виявляти?), лише м'ясом, що відмолоджувальними обкладами кілька годин пролежало на її обличчі, ніжність і свіжість якого не хотіли бачити тільки Ріточчині вороги, — якби вона народилася чоловіком і подибала б таку Ріточку, вона з першого погляду закохалася б в неї!