На схрещених дорогах

— Спершу режим був дуже суворий і життя тяжке. Але через рік полегшало і тепер є «харашо».

Одна з них дякувала Гофманові: «Наш батько, спасибі йому, ми аж тепер пізнали, що він хотів нам добра, коли нас замикав, а то б ми карались, як оці дури там» (матері). Може вони вважали мене за «дирекційну» особу і тому про зненавидженого Гофмана говорили, як про «батька», одначе дещо було правди в цьому. Окрім щомісячного заробітку, якихось 70 марок, з чого по відрахуванні за мешкання й харчі все ж лишалось яких 30 марок, дівчата промишляли крадіжкою, виміною вовни й ниток. З такими явищами боролись, та безуспішно, як скаржились мені в дирекції. Друге джерело «добробуту» — це був доплив харчів від своїх, що працювали у баверів. Сало, м’ясо, яйця, молоко — все ж допомагало жити. Недоліком гуртожитку за моїх часів було те, що мало палилось, але в цілій фабриці, включно з дирекцією, не палилося, також бракувало приміщення для хворих. Хворі лежали на своїх ліжках у гуртожитку. Підлягали вони не мені, тільки — німецькому «бетрібсарцтові» — фабричному лікареві. Зразу ж я стала домагатись, щоб мені віддали цю працю — догляд за хворими. Тут заходила потреба віддати мені частину праці в касі хворих[5]. Отже працю перекинули на мене, але право писати рецепти і діставати гроші залишили за німцем. Я лікувала й писала рецепти, а їх носили до німця на підпис. Мешканцями гуртожитку були здорові, молоді дівчата. Вони тримались гордовито й осторонь фабричного оточення й нас усіх, і оцих інших жінок, з першого корпусу. Ними кермував хтось невідомий, як згодом виявилось.

Якихось три місяці уже існував другий гуртожиток для вагітних і годуючих. Раніше жінки, чи там дівчата, жили собі по баверах і там родили, виховували дітей і все було гаразд, так діялось ніби з порозуміння між ними й хлібодавцями. Оце в осени 44 року нагло вийшов закон, що мав на увазі «добро німецького народу» — вагітні й годуючі мусять бути зібрані в табори, злагеровані. Бавери дістали наказ позвільняти таких жінок чи дівчат з праці, а місцеві адміністраційні чинники завезти до кількох визначених фабрик. Такі були в Тіролі (Пішля), в Гогенемсі, в Форальбергу, була якась дуже погана біля Грацу і ще десь. Було відомо, що в тих фабриках робилось усе, щоб діти вмирали. Ще поки я їхала до Тельфсу, я чула таке про фабрику біля Грацу. Про Тельфс я чула теж від одної вагітної, яку ми вислали там родити і яка втекла й вернулась під мою особисту опіку до Куфштайну з проханням захистити її, бо там дитина мусіла б умерти, а вона хоче, щоб жила. Якось я тоді в акушерки випросила згоду, щоб її примістити та прийняти під догляд, хоч це було проти приписів. Отже майже щодня примусом звозили вагітних, чи вже з дітьми. У гуртожитку було спершу двадцять їх, потім дійшло до 40 і сподівалися ще більше. Приміщення було менше й темніше, як перше, та все ж не погане. Ліжка тісно одно біля одного, другий поверх в стадії творення. Щодня росли нові ліжка. Якби це потягало тісноту для самих жінок, було б пів біди. Та разом з тим росла тіснота для немовлят: по двоє в одному ліжечку! Жахливе й недопустиме перед всякими гігієнічними чи там негігієнічними вимогами.