Сімнадцять спалахів весни
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Штирлиц #8
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Сімнадцять спалахів весни». Краткое содержание книги:
Десь далеко завили сирени повітряної тривоги, і зразу ж загуркотіли зенітки. Електростанція вимкнула світло, і Штірліц довго сидів біля каміна й дивився як по чорно-червоних головешках звивалися голубі вогники.
«Якщо закрити витяжку, — ліниво подумав Штірліц, — через три години я засну. Так би мовити, спочив вічним сном… Ми так мало не вчаділи з бабусею на Якиманці, коли вона передчасно закрила піч, а в ній ще жевріли такі ж дрова — чорно-червоні, з такими ж голубими вогниками. А газ, яким ми отруїлись, був безбарвний. І зовсім без запаху… По-моєму…»
Діждавшись, поки головешки стали зовсім чорними і коли вже погасли голубі вогники, Штірліц закрив витяжку, засвітив велику свічку, вставлену в шийку пляшки з-під шампанського, і здивувався, побачивши, якими химерними цівками стікав стеарин на пляшку. Він спалив багато свічок, і пляшки майже не було видно: якийсь дивовижний пухирчатий джбан, схожий на древню амфору, тільки біло-червоний. Штірліц спеціально просив своїх друзів, які їздили до Іспанії, привозити йому кольорові свічки: потім він ці химерні стеаринові пляшки дарував знайомим.
Десь поблизу пролунали підряд два важкі вибухи.
«Фугаски, — подумав він. — Величезні фугаски. Бомблять хлопці славно. Просто чудово бомблять. Прикро, звичайно, якщо пристукнуть в останні дні. Наші й сліду не знайдуть. Та й взагалі препогано гинути безвісно. Сашенька, — раптом побачив він обличчя дружини. — Сашенька маленька і Сашенька великий… Тепер помирати зовсім ні до чого. Тепер треба хоч би там що вибратися звідси. Одному жити легше, бо не так страшно гинути. А побачивши сина — гинути страшно. Ідіоти пишуть у романах: він помер тихо, на руках у своїх люблячих родичів. Нема нічого страшнішого, як помирати на руках своїх дітей, дивитися на них останній раз, відчувати їхню близькість і розуміти, що це назавжди, що це кінець і тьма, і горе їм.»
Якось на прийомі в радянському посольстві на Унтер-ден-Лінден Штірліц разом з Шелленбергом, розмовляючи з молодим радянським дипломатом, похмуро — в притаманній йому манері — слухав дискусію росіянина й шефа політичної розвідки, чи має право людина вірити в амулети, замовляння, прикмети та інші, як сказав секретар посольства, «дикунські вигадки». У цій веселій суперечці Шелленберг був, як завжди, тактовний, розсудливий і поступливий. Штірліц злився, спостерігаючи, як він затягує молодого росіянина в суперечку.
«Світить фарами, — подумав він, — придивляється до противника: характер людини якнайкраще розкривається в дискусії, і це Шелленберг уміє робити, як ніхто інший».
— Якщо вам усе зрозуміло на цьому світі, — вів далі Шелленберг, — тоді ви, звичайно, маєте право заперечувати віру людини в силу амулета. Але чи все вам так уже й зрозуміло? Я маю на увазі не ідеологію, а фізику, хімію, математику…
— Хто з фізиків чи математиків, — гарячкував секретар посольства, — приступає до розв'язання задачі, надівши на шию амулет? Це нонсенс.
«Йому слід було б зупинитися на запитанні, — подумав Штірліц, — а він не витримав — сам собі відповів. У дискусії головне — ставити запитання: тоді видно контрагента, та й, крім того, відповідати завжди складніше, ніж запитувати…»
— Але може бути, що фізик чи математик надіває амулет, але не афішує цього? — спитав Шелленберг. — Чи ви відкидаєте таку можливість?
— Наївно відкидати можливість. Категорія можливості — парафраз уявлення перспективи.
«Добре відповів, — знову подумав Штірліц. — Треба було відіграти… Спитати, наприклад: «Ви не згодні з цим?» А він не спитав і знову підставився під удар».
— То, може, й амулет нам підігнати до категорії незбагненної можливості? Чи ви проти?
Штірліц йому допоміг.
— Німецька сторона перемогла в суперечці, — констатував він, — однак в ім'я істини слід відзначити, що на блискучі запитання Німеччини Росія давала не менш чудові відповіді. Ми вичерпали тему, але я не знаю, щоб ми робили, якби російська сторона взяла на себе ініціативу в атаці — запитаннями…
«Зрозумів, братику?» — питали очі Штірліца, і по тому, як ураз завмер набряклими жовнами російський дипломат, Штірліцу стало ясно, що його урок зрозуміли…