Переможець отримає все

— Вікторе Івановичу, я мусила пустити! Та замерз би надворі. Що я, винна, — сів під дверима й нікуди не йде…

— Тьху на вас… Та це що — будинок-інтернат?

— Пробачте… — несподівано озвався хлопець, який досі наче дрімав. — Не сваріть її, я однаково нікуди не піду. Сидітиму до призову, якщо зараз не можна.

— Слухай, голубе, а ти взагалі звідки такий? — спересердя Балуєв насилу добирав слова.

— Звідси…

— То йди додому!

— Мені нікуди йти.

— Як — нікуди? В тебе мати є?

— Є.

— А де живеш?

— Гагаріна, двадцять дев'ять.

— То й печи туди! І раніше, як за два місяці, не приходь.

Та від його відповіді у Балуєва взагалі відняло мову:

— Виженете — чекатиму надворі. Під дверима спатиму. А як здохну з голоду — вас же з роботи виженуть.

За двадцять хвилин, витрачених на цю незаплановану бесіду, Балуєв дізнався, що хлопець — його тезко, Віктор Середа, вчиться в машинобудівному, який не відвідував уже з тиждень без поважних причин і налаштований, кинувши навчання, йти до армії, причому обов'язково служити в Афганістані. Все. Про причини, що викликали в нього такі дивні бажання, не вдалося дізнатися нічого. Хоча, власне, в усіх схожих випадках причин, як правило, дві — непорозуміння з батьками або нещасливе кохання.

Згадав воєнком і матір хлопця. Років п'ять тому, коли щойно перевівся сюди й був лише начальником одного з відділень, проживаючи з дружиною на квартирі, він купував у неї молоко. Петрівна! Точно. Ще не зовсім склеротик. Згадалися її щира усмішка й яблука — жовті з червоними боками, які так любила його колишня дружина.

Спогади про колишню дружину не додавали наснаги майору Балуєву, проте, повертаючись додому і знаючи, що його схиблений тезко спить навсидячки під кабінетом, він зробив гачок на кілька вулиць і зупинив машину біля знайомої огорожі.

Жінка здивувалася, побачивши його. А почувши про свого Вітасика такі карколомні новини, мимоволі схопилася однією рукою за огорожу, а іншою — за серце.

— Ви підіть просто зараз, — напучував її Балуєв, — бо шкода, пропаде інститут. Може, ще що придумаєте… Та Бог уже з вами — сам якусь довідку зліплю, що викликав для чогось, тільки заберіть його від мене. Що вже там у нього сталося — не знаю, але до Афгану зібрався, воювати…

— До Афгану… — бліднучи, лише губами повторила жінка.

Не один рік, чим ближче було до синового закінчення школи, здригалася вона, чуючи по телевізору це слово, як, власне, й тисячі інших матерів. Здригалася й молилась, щоб її хлопчика оминуло це лихо. А тут… сам…

— Він… же ж… в інституті зараз…

— Який інститут? — військком мимохіть підвищив голос. — Кажу ж вам — третю ніч у мене в коридорі спить!

Петрівна відчула, як запекло в грудях. І чим далі — тим дужче. Потрібно йти, випити пігулку з тих, що призначив лікар тиждень тому, подивившись на її кардіограму, і бігти туди. Боже… Вітюнчику… Що ж він надумав?!