Волонтери. Мобілізація добра
- Автор: Карпа Ирена Игоревна, Роздобудько Ирен Витальевна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб сімейного дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-8777-1
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Волонтери. Мобілізація добра». Краткое содержание книги:
До книжки увійшли твори відомих українських авторів: С. Жадана, І. Карпи, М. Кідрука, Г. Вдовиченко, Л. Денисенко, І. Роздобудько, І. Славинської, Г. Шиян, А. Любки, К. Бабкіної.
«Усі, хто волонтерить, так чи інакше пропускають той біль світу через себе. Вроджена емпатія? Пристрасть до самопожертви? Бажання робити світ кращим у будь-який спосіб, бо так навчилися в дитячих книжках і героїчних фільмах? Хтозна. Достеменно одне — вони ніколи не стоять осторонь. Розгрібаючи найгірші, найбільш стресові ситуації, самі залишаються притомними. Що допомагає їм вижити?» (І. Карпа).
Ця книга — про звичайних людей поруч із нами, які іноді здаються справжніми атлантами, на чиїх плечах тримається наш світ. Тих, хто робить надзвичайне для бійців, поранених, сиріт, біженців, з ранку до вечора шукаючи можливості для допомоги: збирає гроші на ліки, надає притулок тим, хто залишив рідні домівки, годує, напуває, зігріває… Це волонтери. Мирні воїни світла. Строкатий килим із віршів, есеїв і щемливих оповідань найкращих українських авторів змусить задуматися над цим феноменальним явищем та, мабуть (хто знає), зважитися на власний крок.
— Ні, я помічник волонтера.
— Тут щось вайфай глючить!
Чого тільки не доводиться з’ясовувати волонтерам...
А от і Світлана у рудій робочій куртці.
— Добрий день, — кажу.
— Який ще добрий день? Слава Україні! — відповідає з усмішкою, а очі сумні.
Збирається на Схід. Новини читали?.. Отож Повезе на передову, що зібрали. Там, каже, хлопці воюють, з якими на Майдані разом були. Хочу, каже, там залишитися.
— А ми тут з ким залишимось? — зупиняє її Марина. — Не відпускаємо. Навіть не думай.
Світлана, якби це відбувалося в оповіданні, теж поїхала б на Схід. Повезла б танкістам спальники. А там їм трапився б якийсь метушливо-заклопотаний командир: швиденько, швиденько, ось тут розвантажуйтесь — і дякую, давайте назад, тут небезпечно. А через кілька днів Світлана видзвонила б своїх підопічних: слава Україні! То як там спальники? Не мерзнете тепер?.. А танкісти і далі сплять під танками на землі. Не дійшла до них волонтерська допомога. Світлана вибухнула б монологом, від сили якого розтанув би сніг і розкололася крига. Вона сказала б усе, що думає, не добираючи слів. І назад! До того командира. У крижаному мовчазному спокої... У тому оповіданні вона б залишилася на передовій І чоловіки-побратими розповідали б про неї неймовірні історії.
Біля ліфта зустрічаю доньку дяді Саші, Аню. Вона тепер тут, і її старша сестра Олександра, падчерка дяді Саші, обидві з дітьми, обидві біженки з Луганська... Дня кілька днів тому сяяла усмішкою, демонструючи ямочки на щоках, розповідала, що віддала дітей до дитячого садочка, а нині зовсім без настрою. Що таке? Друг у Луганську повісився. На власному ремені. У неї такі зараз очі, що краще б вона сьогодні не приходила до батька. Важкий день.
Сашкові знову роблять знеболювальний укол. Він блідий як стінка, очі запали, ще й неприємності якісь в «Айдарі». Вам, каже, цього краще не знати... А тоді й розказує, і висновок робить: хлопці поїхали воювати, а не гнити, яке, до дідька, перемир’я...
Олена шепоче: зрив був у нього сьогодні, може, від болю, а може, від новин. Нещодавно заспокоївся. Ніколи не знати, що може статися наступної хвилини з терплячою людиною.
Тут ще таке було. Хлопчина, якому ступню вибухом відірвало (таких тут чимало), тихий, невередливий Андрій з Волині, завжди занурений у свої думки, раптом через якусь дрібницю — у крик. Немов чеку хтось висмикнув. На нейтральну репліку про туристів у місті — ходять, мовляв, радіють життю — його понесло без гальм: усе у них в шоколаді!., наче в іншій країні живуть!.. Це у нас війна! А у них все чудово!
І усе голосніше: а я без ноги! Я без ноги тепер! Чому це зі мною сталося? Чому я?!
Йому спочатку хтось один, а тоді й усі: ти живий, дякуй Богові, дякуй долі, кому віриш, тому й дякуй. А він у крик: за що дякувати?! За те, що я тепер каліка?! А вони на вечірках та дискотеках?
— І ти будеш...
— На протезі?
— На протезі. Якщо характеру не забракне.
— Не хочу! Я жити не хочу!
Така істерика почалася, що повтікали усі. Марина залишилася. Стримуючи себе, говорила, говорила, аби не мовчати. Не можуть усі йти воювати, хтось має працювати, щоб податки платити, щоб було за що армію утримувати. А сама думає: якого чорта таких, як він, туди узяли, а фахівцям відмовили? Не готових до пострілів та окопів, вчорашніх школярів, які життя не бачили, які автомата у руках не тримали, — узяли, а волонтерів-спецназівців, нехай не першої молодості, не дуже здорових, але добровольців — не взяли... Треба було брати тих, хто служив в армії, хто має військову спеціальність. А вголос інше: у тебе життя попереду, ти будеш ходити.
Андрій її не чує, пустився берега, ридає. Так страшно, так безнадійно... Аж раптом — телефон озвався. Мама. Марина: алло! І втратила дар мови від почутого. Малий загубився! У етруському парку! Щойно був поруч і вже нема!!!
— Як загубився?..
І поки Мариною трусило, Андрій замовк, повалився на ліжко.
Малого швидко знайшли, він навіть не встиг налякатися. Андрій, накрившися ковдрою, вже тільки схлипував, чимраз тихіше. Сам як дитина, що загубилася.
За кілька днів маленька Віка наче подорослішала. Смикає маму за руку, тягне кудись, заважає розмовляти з лікарем. Підходжу так, щоб на рівні очей малої опинилася торбинка, з якої визирає біла кудлата іграшка. Дівчинка замовкає, витягає песика, притискає до себе. Віка не боїться дорослих, до усіх йде, усім усміхається, госпіталь для неї — майже дім. Коли її батька підняли по бойовій тривозі, їй було п’ять місяців, коли поранило — десять. Зараз їй рік і чотири. Поки ми розбираємо торби з батьками, поки розмовляємо, вона гуляє вже сама, без догляду. Всі її тут знають.