Сад спочилих котів
- Автор: Карасу Більґе
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5269-8
- Переводчик: Олесь Кульчинський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сад спочилих котів». Краткое содержание книги:
«Сад спочилих котів» — це мозаїка, що складається з багатьох казкових історій. У такій історії може йтися про загадкову рослину, схожу на тюльпан, з’ївши яку людина не може далі брехати. Або це може бути стародавня оповідка про чудовисько, що роками живиться від тіла, в яке йому вдається впитися пазурами. Ці розповіді, на перший погляд, не мають відношення до головного сюжету, але вони вторять головній темі роману, якою є любов з її непоступливістю, прискіпливістю і непередбачуваністю.
діставшись до протилежного краю базару, він тепер перестрибував через низенький насип на вулицю. Другий чоловік, що стояв угорі вдалині, себто він-таки, пішов, склавши камеру. Він завершив знімати фільм про чоловіка, який блукав безлюдним базаром. Бобіна вже мала бути в коробці
Він вивільнявся з каламуті сну… Поруч щось брязнуло, чоловік зірвався на ноги. Він знову заснув? Перший автобус рушав у дорогу. Те блякле, облуплене «корито», що змусило його схопити валізу й торбу та вистрибнути надвір, під поглядами юрмиська, навіть зуміло виїхати. Але він не бачив водія автобуса, у який сів. Тоді він запитав у когось з людей на платформі, куди попрямував попередній.
— Мабуть, у Соукгьоле, — відповіли йому.
Чоловік перевів дух.
— А коли рушає цей автобус? — запитав він знову.
— Цьому немає куди поспішати, та й водій уже в ліжку. Щойно пішов спати… Цей автобус виїде завтра вранці. То транспорт Казларів.
Чоловік, мов з’їхавши з глузду, забігав по автовокзалу; розшукав адміністратора. Вочевидь, усі, крім нього, знали, звідки від’їжджають автобуси на Сазандере. Окрім нього, тут більше аніхто не шукав їхньої платформи. Водночас, якщо Сазандере існувало насправді, а не лише в його уяві, то туди мало б їздити чимало людей. Утім, адміністратор, якого він висварив, відповів:
— Автобус на Сазандере давно пішов. До речі, він рушає звідти, — і адміністратор кивнув на платформу, що була одразу біля входу на автовокзал.
З ним було марно сперечатися.
— Ви мене неправильно зрозуміли, — торочив він. — Щовечора до Сазандере відбуває один автобус, він уже й пішов.
Чоловік аж оторопів. Він мав плентатися сюди й наступного вечора. Більше він не міг думати про поїздку в Сазандере. Отож, дальший день знову провів біля моря, а ввечері пішов на автовокзал. Проте знайти адміністратора не вдалося. Обходячи автобус за автобусом, він запитував, де той, що до Сазандере. Приходив в одне місце, його посилали в інше. З торбою на плечі, з валізою в руці він вештався серед юрмиська від платформи до платформи, ніяк не знаходячи потрібного автобуса. Натомість решта транспорту рушала будь-куди: і в знайомі, і в геть невідомі міста. Чомусь майже не зустрічалося людей, які знали про автобуси до Сазандере, а ті, хто начебто знали, тільки спантеличували його ще дужче. Він так заморився, що здавалося: де стояв, там би й сів. Проходячи повз платформу, де вже двічі цікавився автобусом до Сазандере, він запитав за нього й утретє.
— Виїхав десять хвилин тому, звідси, — відповіли йому.
Наступного дня чоловік знову пропустив автобуса. Те ж саме відбулося й через день, і в подальші дні. За цей час він тільки став краще бігати; тепер було очевидно: автобус більше не втече, він упіймається сам. Чоловік перестав спускатися до моря. От добереться до Сазандере — і не вилазитиме з води. Аж до вечора він заціпеніло лежав на ліжку, знущався з живота, навіть не читав книжок та лінувався бодай пробігтися оком по вечірніх газетах, запихаючи їх під ліжко. Уже не переймаючись тим, що забув про море та ніяк не впіймає автобуса, він щовечора ходив на автовокзал й отримував дедалі дужче задоволення від того, як грає в цю гру за всіма правилами. Автобус на Сазандере більше не міг утекти. Дійсно, так і сталося. На шістнадцятий вечір він таки загнав його в глухий кут, ніби мисливець — жертву.