Чорний ліс
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Клуб семейного досуга»
- ISBN: 978-966-14-9897-5,978-966-14-9901-9,978-966-14-9261-4
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Чорний ліс». Краткое содержание книги:
Тим часом вояк в однострої, потиснувши старості руку, розвернувся. Пружними кроками перетнув площу, здіймаючи суху пилюку. Скочив на підводу, мов на трибуну, аби зібрання краще бачило й чуло його. Тепер Ксеня теж могла розгледіти. Не дуже високий, зріст навіть трохи нижчий від середнього. Визначила відразу, бо цей був приблизно одного зросту з її загиблим чоловіком. То єдине, чим вони подібні. Цей – русявий, пасмо спадало на лоба, відкидав машинальним жестом. Ніс бульбочкою, від чого виглядав трохи несерйозно. Та перше враження зникло, щойно глянув на Савчучку спідлоба, ніби відчув – жінка свердлить його очима. Погляд виявився гострим, пронизливим, колючим, мовляв, знаю я тебе й бачу наскрізь. Коли заговорив, спокійно, рівно, ледь хрипкувато, силу відчула не лише Ксеня – усі, хто зібрався.
– Слухайте уважно. Я – Хмара, хорунжий Української повстанчої армії. Командир окремої чоти відділу особливого призначення з куреня «Сокіл». Виконую завдання курінного. Знають його в цих краях по псевдо Холодний. Ці люди, – показав згори вниз на своїх полонених, – котрі прийшли до вашого станового по харчі нібито від «Сокола», – насправді совіцькі партизани. Вони вдерлися в наші ліси. І перебираються в українців. Хіба не вони товкли вам, що большевицьких партизанів не треба боятися, бо вони наче наші союзники нині?
Люди недружно загули, підтверджуючи його правоту. Ксеня й собі гукнула, лиха через те, що дозволила отак легко себе обдурити.
– Ви спитаєте, нащо вони то роблять? – Хмара прокашлявся, витримав невелику паузу, обводячи зібрання пильним поглядом, знову на мить затримавши його на Ксені – чи їй здалося, – і повів далі: – Большевицькі озброєні диверсанти прийшли сюди, у наші краї, на нашу місцевість, аби закріпитися. Ви знаєте, сталінська Червона армія взялася гнати Гітлєра назад. Тут довго були поляки, які наш народ поневолили. І справді, наші люди ждали Сталіна як визволителя. Але прийшли сюди ті комуністи, придушили наш нарід гірше навіть за клятих ляхів. Тому люд сподівався помочі й визволення від Гітлєра. Сталося не так, зараз нас поневолили й нищать німаки. Нарешті вкраїнці перестали шукати підтримки, самі взялися за зброю. Гуртуємося й даємо опір усякому окупантові на своїй землі. Тож не можемо допустити, хоби [8] большевики знову сюди повернулися. Правду кажу чи ні?
– Правду! – сказав староста Біляк, і Ксеня, підтвердивши це, влилася в дружний хор.
– Наші люде тямлять се без спеціальної агітації, – повів Хмара далі. – Та й східняки не такі вже й причумлені. З нами, у повстанчій армії, уже воюють ті, кого роками дурила комунія: так обіцяла ліпше життя. Що воно таке – чужа влада, за сей час усі українці, де би вони не жили, таки встигли нас собі пізнати. І за Польщі, і за Москви, тепер – за Гітлєра на цих землях кожний раз кров проливали. Зараз, поки великі війська воюють між собою, ми з вами маємо добру нагоду ізсередини тут по всіх бити. Й обидві ворожі армії, як можемо, – послаблювати. Тож ані німці, ані совіти в наших селах не мають ніякої підтримки. А в наших лісах так само їм нема ні спокою, ні безпеки. Але, – він знову вказав рукою на полонених, – вони все одно вперто лізуть сюди, хоби знову витіснити нас зі свеї землі. І ні один не хоче ніяк відступитися. Та знаєте, у чому їхня біда? – голос Хмари раптом невловимо змінився, зазвучавши інакше, зовсім просто, так, ніби не промовляв із воза, а розмовляв довірливо з рідними за столом. – Вони хочуть їсти. Москалі – голодні, розумієте? Хто їх годуватиме? Наша українська партизанка контролює німецькі продовольчі шляхи, і те, що грабує озброєний окупант, вона вертає назад, нашим людям. Москалі ж не просто голодні. Вони тут, на нашій території, усі чужі. Не знають місцевості, погано орієнтуються, утрапляють у засідки. Тож мусять отак, видаючи себе за повстанців, ходити по селах і брати харчі.
– Я повірив, – уставив Біляк. – Тут же, серед них, такі самі українці, тільки звідти, зі Сходу. І все одно трохи не так говорять. Дурити недовго доводиться.
– Саме ця група раніше тут недалеко, у Потрухи, навідалася, – пояснив Хмара. – Звідти й сигнал надійшов. Наша летюча боївка до уваги взяла, і ось тепер перевертні по заслугах отримають.
– Прямо тут? – вирвалося в Ксені.
– Чого це – тут? – щиро здивувався Хмара. – Хто опирався, підняв зброю, того вже нема. Інші зробили правильно, коли здалися самі. Усе ж українці, хай східні, Сталіним та комуністами обдурені. Вони теж із нами підуть. Як із ними бути, то вже курінний Холодний вирішуватиме. Захочуть на наш бік стати і разом за свободу воювати, ласкаво просимо, як то кажуть. Не захочуть, почнуть грати вар’ятів… Не мені вам пояснювати, люди. Тож пильними будьте. Ні шматка хліба, ні кухля води ворогові, прихованому та явному. Пам’ятайте: повстанча армія вас не лишить. Слава Україні!
8
Щоби, аби (тут і далі – місцевий діалект).