Чорна бузина (СИ)
- Автор: Шаграй Наталья Миколаївна Шаграй
- Язык: украинский
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Чорна бузина (СИ)». Краткое содержание книги:
}- Ні. Все нормально. – Та він втомився, підйом для новачків був таки складним, сніг ще не посходив і місцями лежав на стежці.}
– Ми вже майже прийшли, он за тим поворотом у нас буде привал. І обід. Не знаю, як ви, але я чомусь страшенно хочу їсти, як тільки потрапляю в гори. – Я піднялась першою і завмерла в захваті розглядаючи краєвид, що відкривався перед очима. Сонце відбивалось в озері, і ліниво гладило смереки, поволі охоплюючи чорні стовбури дерев, зелений мох на камінні і сірий сніг,який ще лежав кучками. Я повернулась до Соломатіна. Соломатін стояв з широко відкритими очима, піднятими бровами і наморщеним лобом. Я посміхнулась при вигляді такого щирого здивування. Хто уміє дивуватись, той любить життя. Він посмішку мою помітив і тут же обличчя його набуло відчужений вираз.
– Тут гарно.
– Коли добавити ще їжу, стане ще краще. Робимо привал. Треба знайти більш менш рівне місце. Біля озера не можливо сісти, дуже кам’яниста місцевість. О, тут здається те,що треба. – Я скинула рюкзак і почала влаштовувати привал. Соломатін теж скинув рюкзак і просто сів на повалений стовбур смереки. А я дістала любовно приготовані бутерброди з чаєм і простягнула Соломатіну інший взяла собі. Від смачних ароматів, рот відразу наповнився слиною.
– Смачного.
– Дякую. Вам також. – Соломатін вгризся в бутерброд, і з насолодою заплющив очі жуючи. Я ще хвилину подивилась на те як він їв і відкусила свій. Смакотище. Говорити ми почали тільки тоді, коли відчуття голоду трохи відпустило .
– В горах здається час іде по іншому і плин життя сповільнюється. – Соломатін піднявся і зробив декілька кроків в сторону озера.
– До озера ми не зможемо спуститись, каміння слизьке і це може бути небезпечно. Але я обіцяю є ще дуже багато місць, які я вам обов’язково маю показати. І якщо ви захочете ми можемо сюди повернутись .
– Добре. – З задумливим виразом обличчя відповів він.
– Повертаємось?
– Як скажете.
– Тоді у нас попереду спуск. Як вам враження?
– Холодно і гарно.
– А запах? Свіжості і лісу?
– Чую.
– Вам тут подобається? В розумінні в нашому краю? – Не здалася я, на такі змістовні відповіді.
– Нормально. – Він помовчав, а потім запитав. – Ганна Василівна, чому ви зі мною спілкуєтесь після роботи? – При такому запитанні, я оглянулась на нього. Соломатін, стояв трохи вище за мене і я закинула голову, щоб заглянути йому в очі. Байдужий вираз обличчя, немов би поцікавився так просто, холодний погляд сірих очей. Чомусь при такому виразі очей, я злякалась, що забираю час у такої зайнятої людини такими дурницями. Він не посміхався, неначе зовсім не умів це робити.
– Дмитро Олексійович, мені поки що важко дається з вами співпраця. Але мені цікаво з вами тому намагаюсь про вас більше дізнатись. Ну і звичайно я корисна людина і дуже люблю цю землю. Тому я кровно зацікавлена, щоб і вам тут сподобалось. Адже, те що подобається не руйнують. І якщо я заручусь вашою підтримкою, то це буде шанс щось змінити на краще, там профінансувати дорогу, чи допомогти з організацією нового маршруту.
– Ясно. – Що йому було ясно, я вже якось не захотіла вияснити.
Додому я повернулась досить пізно. Тепер спати і завтра на роботу. На наступні тижні мене тільки і вистачало на те, щоб дістатись додому, прийняти душ і поспати. Дмитро Олексійович нищівно ганяв усіх. І його працездатність вражала. Уявлення не мала ,де він брав енергію, але запас не закінчувався. Саме важче це розпочати. Це як потяг, якого спочатку неможливо здвинути, а потім коли він набирає швидкості неможливо спинити. От ми й намагались здвинути потяг. Колись коли моя компанія зробила різкий ріст вгору і я же не справлялась одна. Мені пощастило поряд мене виявилась людина, яка дала мудру пораду. Поряд тебе має бути п’ять адекватних, розумних людей, щоб ти могла делегувати повноваження і мати час на життя. Порадою я вразилась, до пошуку потрібних людей підійшла відповідально, в поступово сонце вияснилось.