Привид із Валової

Телеграму Клим відбив, щойно вийшов із комісаріату.

Віхура, як і передбачалося, тримав його недовго. Бо предмета для тривалої розмови насправді не було. Про загиблого Кошовий знав дуже мало. Прийшов до їхньої контори два дні тому, назвався Антоном Моргуном, відразу звернувся українською. Причому Клим ще тоді відзначив: говорив відвідувач так, як по той бік Збруча. Самому Кошовому не раз вказували на акцент, хоч насправді він вважав інакше — з акцентом говорять тутешні русини.

Гадаючи, що мова в даному випадку може вважатися такою-сякою особливою прикметою й здатна наштовхнути поліцію на якісь роздуми, Клим помилявся. Виявляється, про небіжчика комісар Віхура знав набагато більше, тож його не місцеве походження відкриттям для поліцейського не стало. А час, витрачений на розмову з Кошовим, він сам чесно назвав марним. Справді, прийшов чоловік, назвався, на нього чекали в конторі, бо були попереджені. Пан Штефко того дня саме трохи занедужав, вирішив полежати вдома і запросто лишив поточні справи на помічника — адже нічого надто серйозного не очікувалося. Звісно, зустріч із нафтовиком Липницьким планував відбути особисто. Того ж дня майбутню довірену особу прийняв та вислухав Клим, на прощання простягнувши візитівку. Чого в присутності старого нотаріуса робити не наважувався.

Все.

Принаймні так вважав поліцейський.

У Кошового ж виникли свої міркування, поділитися якими дуже кортіло. Єдиною людиною у Львові, здатною зараз вислухати його та відповісти на кілька питань, був Йозеф Шацький. З контори Клима відпустили на цілий день, і можна було прогулятися до Кракідалів. Уже навіть почавши рухатися в потрібному напрямку, Кошовий передумав, вирішивши обговорити все на нейтральній території. Тому завернув до поштамту, дав Шацькому телеграму, запросивши на каву в «Сан-Сусі», після чого вирушив на вулицю Валову.

Неквапна піша прогулянка туди, а за деякий час — звідти в бік Сикстуської — забрала трохи більше двох годин. Проте, наблизившись до кав’ярні, Кошовий не стримав здивованого вигуку. Йозеф Шацький уже маячив біля входу, нервово походжаючи й роздивляючись навсібіч, не знаючи, звідки треба чекати появи товариша. Насправді дивуватися не було чому. Клим знав: при нагальній потребі цей чоловік обжене трамвай, хай при цьому захекається й вивалить язика на плече, мов загнаний пес. Навіть хапатиметься за серце. Хоч варто запропонувати кухоль пива, як від змученості його не лишалося й сліду. І все одно Кошовий не міг звикнути за весь час їхнього знайомства до темпів, із якими пересувається у просторі Львова ця вже не першої молодості людина.

Щоправда, Шацькому з однаковим успіхом давали і сорок, і п’ятдесят років. Не гладкий, але й не худий, він здебільшого ходив у старому, але добротному піджаку із довгими полами, котрий висів на хазяїнові вільно. Зараз на Йозефові було ще сіре довгополе пальто із розстебнутими ґудзиками, котре мало, крім прямого призначення — носіння у відповідний сезон, — ще одну, не менш важливу функцію. Як і піджак, верхній одяг був трохи завеликим. І Шацький вдягався так навмисне, аби здаватися соліднішим. Маючи зріст нижчий за середній, намагався виправити природний ґандж бодай у такий нехитрий спосіб. І все одно, коли вони стояли поруч, різниця більш ніж на півголови була помітною.

Кучма засіяного початковою сивиною волосся лише збоку виглядала неохайною. Насправді ж за волоссям Шацький доглядав, воно завжди було дбайливо пострижене, ось лиш уперто не хотіло здаватися на милість гребінця, не прогинаючись навіть під капелюхом із широкими крисами. З бородою удавалося впоратися значно краще, тому й виглядала вона охайнішою. Видовжене лице прикрашали м’ясисті, трошки сторчкуваті вуха та прямий, широкуватий, із невеличкою орлиною горбинкою ніс.

— Ви зарезервували столик, пане Кошовий? — вигукнув Йозеф замість привітання.